Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

треба піти, хто і де їхні родичі і хто вони такі, та друзі вже не слухали. Вони виспалися і з новими силами поринули у вир пробудженого Корсуня. 27

— Він живе он у тій вежі, — показав Віт. — Пішли?

— Зачекайте! Не всі разом! — зупинив їх злидень. — Де ви бачили стільки жебраків разом?

— Треба розділитися. Вперед підуть Дзеванна і Віт, а ми з Босем рушимо за вами…

Кілька разів першу пару перестрівали похмурі і підозрілі люди, але придивившись, рушали далі — що візьмеш із жебраків? Тоді, про всяк випадок, Рутенія з Босем звертали у бічні вулички й перечікували. Так мало бути й цього разу. Але наче на лихо, поряд не було жодного перехрестя, жодної шпаринки, у якій можна було б розчинитися. Їх було п’ятеро. Вони наближалися. Щойно порівнялися, як один із них схопив Рутенію за барки. Інші бандити миттю їх оточили. Віт із Дзеванною вже повернули за ріг і того не бачили. Один зі злодіїв махнув рукою, і злидень відлетів убік, вдарившись об камінну стіну будинку. Про нього забули, але він швидко отямився — і непомітно відповз, а тоді дременув щодуху за Бітом.

— Ну, здрастуй, відьмо Рутеніє! — дихаючи в обличчя смородом, прохрипів нападник.

Хтось штовхнув її у спину. Від поштовху Рутенія вигнулася і, продовживши рух, різко випросталася, вдарила ватажка, що необачно лишився стояти на місці, головою.

— Ах ти ж клята баба! — закриваючи рукою розбитого носа, пробурмотів ватажок.

І вдарив знизу. Земля захиталася під Рутиними ногами. Ватажок дав команду — і вся юрба накинулася на відьму. Удари сипалися, як з мішка, і єдине, що вдавалося Рутенії — це рятувати голову і живіт. Крізь суцільне покривало болю їй вдалося розібрати слова.

— Бий її, бий цю кляту відьму! Вона мені за все заплатить! — тонко верещав ватажок.

— Будеш знати! — підтакував йому чийсь фальцет.

— Так її! Бий по нирках!

— Та краще в голову попади!

— А ти чого витріщився! Й собі хочеш? — це, мабуть, хтось із перехожих не встиг сховатися чи обійти стороною бійку.

— А ну, хлопці, гайда на нього!

Удари трохи послабшали, зате поруч почулося тупотіння, чийсь зойк і радісні крики бандюг. А потім почувся гучний крик. Перш, ніж потрапити у повну пітьму (таки потрапили в голову!), вона впізнала до болю знайомий Бітів голос.

* * *

У пітьмі було тепло і приємно. Але згодом з’явилося світло, і Рутенію знудило.

— Хо-хо, ну й потріпали тебе! Добряче! Та нічого, зараз приведемо тебе до тями. Трішки… — далі полився потік незнайомих слів.

Крізь біль і нудоту Рутенія намагалася зрозуміти, чий це голос, та їй ніяк не вдавалося. Вона спробувала розкрити очі і застогнала. Чиясь прохолодна рука лягла на чоло:

— Тихо, тихо! Все добре. Буде. Ти тільки лежи спокійно.

— Хто ти? Де я? — прошепотіла Рута.

— Ми у друга! — сказав Віт.

— Руто, тобі дуже боляче, так? — це Дзеванна.

— Ану, геть звідси! Не заважайте їй, і мені теж!

Почулися тихі кроки, після чого прохолодні руки почали метеликами торкатися її тіла, і біль зникав.

— Все, тепер можеш розплющити очі.

Навколо панувала напівтемрява. Вона підвелася і побачила, що лежить посеред величезної круглої кімнати. З одного боку — вікна, завішені прозорою тканиною, а з іншого — великі і малі столики, печі і плити з витяжними трубами. Столи заставлено різноманітними слоїками, бутлями, деякі завалено купами трав.

Зачарована Рутенія, нарешті перевела погляд на хазяїна цього багатства. Побачила високого парубка з довгим чорним волоссям. Очі — волошково-сині. Лише коли Рутенія зазирнула у ці очі, то зрозуміла, що лежить зовсім без одягу. Скрикнувши, вона потягнула на себе простирадло, й тоді стала спокійно роздивлюватись парубка. Він не був красенем — завеликий ніс з горбинкою, завеликий рот, занадто худий.

— Я — Золота, відьмак-зільник, Чародій Орії. А ти? — він запитально подивився на Рутенію. — Твої друзі відмовилися будь-що розповідати, доки ти не прийдеш до тями…

* * *

Осіннє сонце нагріло плити брукованого двору навколо фонтану. Згодом сонячне тепло замінила прохолода кам’яних стін. Обідня зала знаходилася за кілька кроків, і коли друзі в неї увійшли, стіл було накрито. Золота стояв поруч і ґречним жестом запрошував