Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Віт уперто йшов уперед, розкидаючи каміння під ногами. Кожен крок наближав його до світла, до сонця…

— Слухайте, а що робити з ним? — спинився раптом Віт і вказав на Бося.

Той теж спинився і тепер переводив погляд з Дзеванни на Віта, тоді на Рутенію, і назад. Потім сказав:

— А я вам життя рятував, і не раз!

— А що ти будеш робити, якщо ми тебе відпустимо? Вернешся до Ворона?

— Чи вернусь я до Ворона? Ні!

— Ні?! — здивувався Віт. — Чому?

— В мене буде важливіша справа — я піду з вами! — Вона, — він кивнув на Рутенію, — вміє ставити питання, на які відразу не відповіси, і вміє давати відповіді на непоставлені питання. Я справді почав сумніватися в Ахруманових словах! І якщо ви не візьмете мене з собою, я все одно крадькома піду за вами, щоб знайти правду. Про Ахрумана і про вас…

— То ти з нами?! — вигукнула Дзеванна.

— Я не з вами! Я зі своїм народом! І якщо Ахруманові обіцянки правдиві, я буду з ним, а якщо ні — з вами або сам по собі. Але мені потрібен час для роздумів.

— Бось може бути дуже цінним союзником. Його знання світу злиднів, його сила та зріст… Він ідеальний шпигун, — зауважила Рутенія.

— Так, але…

— Ми мусимо повністю довіряти один одному! Безоглядно! Чи можемо ми тобі довіряти? — подивилась вона у вічі злидневі.

— Можете! — вимовив він.

— А чи будеш ти довіряти нам? — спитала Дзеванна.

— Я… вам? — здивувався Бось. — А ти теж вмієш ставити питання, русалко! Я спробую…

Зникло бите каміння, неочікувані звуження і бридота на стінах. Було сухо, тихо і світло. Йшли повільно і обережно, дослухаючись до нових звуків.

— Ви чуєте? — стиха мовив Віт.

— Що? Я нічого не чую, — прошепотіла Дзеванна.

— Запах. Це запах коней! Ми вже близько.

— Обережніше, — шикнула Рута.

Хотілося вирватися з цього підземелля, вибігти на відкритий простір, розкинути руки і голосно кричати. А ще — впасти на зелену траву, зіжмакати її в руках і заснути. Днів на три-чотири. Та треба було триматися, тому вона стисла чугайстрову руку, і той відповів вдячним потиском.

Почулося шурхотіння — пробігло кілька щурів. Ще через кілька кроків вона почули стукіт, а потім над головою почулося іржання, яке перейшло у мирне рівне сопіння.

— Ми, здається, прийшли, — прошепотів Віт.

— Так, ми на місці, — погодилася Рутенія. — Тепер, мабуть, вгору? Хто перший?

— А ну ж бо я, — зголосився Бось, і, не чекаючи відповіді, поповз догори.

— Але… затримай його! Він же втече! — забувши про шепіт, вигукнув Віт.

— Ш-ш-ш, — зашипіли на нього з трьох боків Рута, Дзеванна та Бось згори.

Кілька хвилин минуло у напруженому мовчанні. Віт нервово стискав кулаки. Якщо Бось зрадить, їхня дорога закінчиться тут.

Раптом посипалася земля і долинув шепіт:

— Все гаразд! Гайда нагору!

— Що там?

— Там ніч, а ми під стайнею. Тут самі коні. Ну ж бо, швидше — ляда важезна.

— Ну, навіщо ти мене покликав? — розбудив Рутенію хрипкий і грубий голос.

— Та там… там якісь волоцюги забралися до стайні! — відповів йому хлоп’ячий голос.

Вона намагалася згадати, де вона і що трапилося. Чому над її обличчям схилилась кінська морда та хто це кричить і будить її. Поки вона приходила до тями, сильна рука схопила її за одяг, і вона почула крик: «А щоб тебе чорти забрали! Поналазять тут усякі!» Рука штурхонула її до дверей стайні. За нею слідом полетів злидень, русалинка і нарешті чугайстер.

— Ану забирайтеся під три чорти, трясця вашій матері! Ледацюги кляті! Щоб вам світу білого сто років не бачити! Щоб…

Голос ще довго перераховував, куди їм