Софія Парфанович - Карусь і ми

Я завела мотор, Карусь забуркотів, заскреготав і швидко рушив бігцем. Але пробіг тільки кілька кроків, бо я переклала біг «назад». Мій Карусь захитався, наче став надумуватись, і погас. Довелося його знову заводити.

— Ти теж маєш різні примхи, Карусю! — стала я лаяти його. Коли вже рушив, то їдь! Чого став?

Трррррр-шшш-ш... гугггу... уууу!

— Слухай, чи ти шукатимеш чи гукатимеш — нічого не поможе! Вперед не можемо їхати, сам бачиш! Той вантажничисько завжди паркує так близько, що майже доторкається нас. Мусимо спершу трохи позадкувати. Але ти того не любиш. Ти наче той осел: коли хочуть, щоб ішов наперед, тягнуть його за хвіст назад. Біда, що не маєш хвоста, нема за що тягнути. Ти хочеш спершу розмахнутись уперед, а вже потім назад. А переду в нас просто немає…

Карусь спокійно слухає докорів і їде. Помуркує згідливо й покоряється кермі.

Одноманітний шум коліс по асфальті — музика буднів. Час від часу вривається в нього гостріший звук, що постає при старті, при пострілі шини або пального. Гостро й пронизливо скреготять гальми, коли нагло здержати віз. Нагло чути бряжчання потовченого скла, скрегіт побитого металю, інколи навіть розносяться крики й стогони поранених людей. Спинюється рух, і тиша настає на дорозі. В неї вливається гострий звук поліційного гудка і пронизливий нервовий клич сирени при возі швидкої допомоги.

На короткий час стихає рівномірний гамір на вулиці. Авта наче б налякались і стали їхати повільніше, обережніше. І люди наче б порозумнішали. Але скоро вони забувають те, що бачили, нагадують собі мету своєї мандрівки і кидаються знов швидко бігти.

… Тук-туку тук, туку-тук… уууу, вувуу-уу-уууу… калать… калать… калать… тах-тах-тах… таху тах-таху тах…

У нас щось клацає позаду по лівій стороні!

— Карусю, ти знову скрегочеш, наче стара баба, штучними зубами? Чи ти знов захворів і твоя задня кишка не держиться добре? Таж ми щойно справили тобі нову та й не тільки її саму. Довелося дати всі три нові: вихлипну руру, задню руру і глушник. Ти думаєш, що з майстром можна договоритися? Хай тільки тобі чогось забракне, вони зразу ж кажуть дати мало не пів нового воза.

Карусь далі торохтить. При тому ще й гуде, наче пральна машина.

— Таке вже було. Монтер сказав тоді, що рура не міцно вмонтована. Направляв, направляв, казав собі платити, а все таки там ззаду торохтіло та скреготало. Врешті я вилаяла його і сказала, що не заплачу, доки все не буде в порядку. Тоді став краще приглядатись і вирішив дати нову клямру, що придержує задню руру. І ти перестав скреготіти. А тепер знову скрегочеш, як старий беззубий тарахкавець!

Все таки Карусь їде. Він привик до невигод, трудів і недомагань. Він не вибагливий. Це тихий, покірний працівник. А втім, завтра, може післязавтра, поїдемо для провірки до ґаражу. Може там знайдуть причину скреготання і допоможуть нам. Бо, все таки, вони доктори від машин і мусять їх лікувати.

Отож, ми їдемо. Вихопились на швидку дорогу, де немає світел, і стались одним з авт, що котяться по гладкій наверхні, наче легкі гумові м’ячики. І тихо там. Так гарно, тихо, тільки й чутно легкий шум коліс, що співають пісню буднів.

— Люблю цю музику, Карусю. Мушу тобі сказати, що в цій країні дуже добре та приємно їхати. Але не всі країни такі. Щоправда, тут нарікають на необережність водіїв, на велику кількість випадків. І це теж правда. Але, ти побачив би й послухав, який рух в Европі!

Не знаю, чи Карусь знає, що таке Европа. А втім, йому це байдуже. Він не збирається туди їхати. Йому вистане доріг у країні, де народився. Проте я розказую. Може, йому, а, може, тільки собі. Бо в споминах виринає мандрівка суходолом, де я народилася.

— У Німеччині ще півбіди. Там ще до війни побудовано широкі гарні автостради. Але світел там менше, ніж у нас, швидкість руху не так упорядкована. Та найгірше: там трублять. З будь-якої причини, будь на кого. Складається таке враження, наче б усі автомобілісти були малими хлопчиками і з насолодою бавились трубками. А жінок за кермою значно менше, як у нас.

Ми їхали вчотирьох: мій приятель, його дружина, дочка та я. Чим? Англійським Воксголом. Він менший від тебе, але кажуть, що то міцна машина — щось в роді нашого Олдса або Бюїка. Зрештою, і тобі нічого не бракує. Віз був чорний, при ньому трохи хрому. Правили ним навперемінку батько й дочка. Я й не просилася за керму. Не люблю чужих возів і боюсь їх. То раз. Подруге, не знаю доріг і приписів їзди. Та й їх двоє вистачало. Країни там не такі розлогі, як тут, і не треба робити щодня сотень і сотень кілометрів — то така міра довжини. Як зробиш на день двісті, вистане. А втім, і там усе залежить від водія та від дороги.

Коли мова про дороги, то італійські — страшні! Вони вузькі, круті, без ніяких знаків, чи, власне, їх дуже мало. Більшість вимощена твердими гранітовими шестистінними