Софія Парфанович - Карусь і ми

їх Славко немало, але я завжди привозила ще одну-другу коробку. Напереді стояли танки з гарматами, готовими до стрілу. За ними були лінії піхоти, по боках кавалерія та бойові тварини: диносаври, археоптерикси, мастодонти. То нічого, що вони з пластики, але наганяли страх самим своїм виглядом. Хто не боявся б тих допотопних звірів?

Вояки були різні: звичайні американські в зеленкуватих одностроях упереміш з одягненою на червоно канадською кінною поліцією; гітлерівські СС з черепом трупа і свастикою; австрійські, ще цісарські, вояки в «чаках»-шоломах з півнячим пір’ям; наполеонівські гренадири у вузьких білих штанах, кольорових фраках і з пиріжками на головах.

Ось римські легіонери в коротких туніках. Над ними прапори з буквами SPR. Ось македонські вояки Олександра Великого на бойових возах, єгипетські смугляві полки, озброєні списами й луками. Кабани, слони, леви й тигри завершували бойові лави. Стояли поруч гармат, мінометів, гавбиць та різної згубної зброї. Може воно не все було як слід, бо ані я, ані Славко не були ознайомлені з військовою справою. Ми змобілізували все, що жило колись, що живе й тепер. Війна ґльобальна, безпощадна, до останнього вояка.

— Вогонь! — крикнув Славко і з-поза укріплень своєї твердині кинув бомбу на мої ряди.

— Ура! — крикнули мої вояки. Страшними голосами заревли допотопні звірі. Впали перші трупи — два піхотинці. Але вони падали так невдало, що повалили гніздо скорострілів.

— Вперед! — роздалось над ворожими лавами. Полетіли гранати й шрапнелі, густо стріляла артилерія. Падали вояки й звірі, але піддержували їх полки допотопних тварин. Вони були більші і на дебелих ногах, тож краще держались у бою. Що ж, вони мільйони літ тому володіли землею. Біда, що не привикли до модерної зброї й ніколи не чули реву гармат та вибухів стрілен. Їхня груба шкіра зморщилась, і з пащ роздався рик переляку.

Виїхали танки, і почалась вирішальна битва.

Ми обидвоє із Славком валили кулями з-поза укріплень та підбадьорювали свої армії грімким криком. На бойовище ми самі не виступили, поперше, тому, що вести військо в бій — обов’язок полководців та інших старшин, а, подруге, ми б не вмістились на полі бою. Ми могли б тільки шкодити власному війську. Але, керуючи артилерією, ми мали більші успіхи, ніж наші вояки в рукопашному бою.

Густо падали вояки, гинули з ревом тварини. Я забула згадати коней, але вони не йшли самі, на них воювали кіннотники, при чому найкраще держався загін козаків. Я шукала їх довго, коли вибиралась до Славка і збирала армію. Нарешті, таки тут, у містечку, я знайшла крамничку, де була коробка з написом «Рашіян Козакс». Я купила її, здерла отой дурний напис і, замість нього, написала: «Тарас Бульба з своїми полками».

Тепер коні чвалували й норовились, а козаки герцювали і йшли в наступ, вимахуючи шаблями. Від їхніх шабель, від пострілів з пістоль густо падали ворожі ряди.

Так наші лави стали проріджуватись. Що ж, битва не має пощади! На обох полях лежали купи трупів. Але ми билися далі й невпинно, до останнього вояка, до останньої бомби. Щоправда, ми мали чималий запас амуніції, і вона була в нас спільна: в коробці поруч поля битви. Тепер виринало питання: хто переможе? Хто уб’є чи повалить останнього вояка? Що менше їх було і що рідші їхні становища, то важче було їх поцілити. Он, на того клятого мамута я стріляю і стріляю, і годі поцілити! Славко націлився на мого диносавра, але той стоїть як укопаний, ні ногою не рушить.

— Ура! — закричав Славко. Мій останній вояк поліг у чесному бою і своєю геройською смертю припечатав мою поразку. Я залишилась сама поза мурами.

— Ура! Ура! — кричали й ревли Славкові вояки. Овва, всього їх трьох залишилось у живих! Але перемога перемогою: на мури Славкової твердині виїхали трубачі та фанфарами сповіщали перемогу.

Славко дістав усю воєнну здобич: тарілку хрустиків, що його мама призначила для переможця. Щоправда, він погостив мене теж, але це не мало впливу на перемогу. Сказав же Мек Артур: «Перемоги нічим не заміниш».

Та не смійся, лютий враже! Завтра я виграю баталію й візьму здобич — табличку чоколяди, що її сама купила й призначила для переможця.

Так із змінливим щастям велись бої. Перемоги ми вписували грубим червоним олівцем на мурах наших твердинь. Поки виїду, укладу остаточний мирний договір з своїм противником. Тоді знатиму, чия взяла.

* * *

Два роки я не була у моєї Малої.

Коли ми обидвоє, тепер уже з Карусем, приїхали до них, я здивувалась: Славко був великим хлопцем. Ходив до школи з торбиною через плече. Перший раз, коли ми йшли разом, я взяла його за руку. Вона була вже велика і тверда. В моїй руці лежала якось непевно. Мені здавалося, що була готова кожної хвилини висмикнутись.

Славко оглянувся. З бічної вулиці вийшов школяр. Славко вихопив руку і, густо почервонівши, сказав:

— Бай, бай, тітко!

— Гай, Джері! — закликав хлопчик.

З ним і пішов до школи Славко.

У війну ми вже не грались. Я купила йому ковзани, яких так бажав. Сама ж повернулась на Дикі Поля.