Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

Та через безліч років я сказав: Чи це було, чи тільки мені сниться? Там, де розходились дві стежки, я стояв. І ту, де менш людей ходило, я обрав, А це ж вам неабияка різниця.

Вона теж обрала собі стежку, якою ходять рідко. Це їй дорого обійшлося, а проте вона не помилилася. Усе сталося у свій час. Кохання прийшло тоді, коли вона відчувала в ньому найбільшу потребу — і триває до сьогодні. Вона працює завдяки йому, з ним і для нього.

А точніше буде сказати: для неї.

Справжнє ім’я Жасмини — Кристіна. У творчій автобіографії вона пише, що її відкрила Анна Дітер під час однієї зі своїх подорожей до Кенії, але інших подробиць умисне не вказує, залишаючи простір для ймовірних припущень: важке й голодне дитинство на тлі громадянської війни, якій кінця не видно. Насправді, попри свою чорну шкіру, вона народилася в традиційно європейському місті Антверпен, у Бельгії — дочка біженців від одвічного жорстокого конфлікту між племенами хуту і тутсі в Руанді.

Якось, коли їй уже виповнилося шістнадцять років і наприкінці тижня вона супроводжувала матір, щоб допомогти їй у нескінченній роботі з прибирання квартир, до неї підійшов якийсь чоловік, попросив пробачення й відрекомендувався фотографом.

— Ваша дочка винятково гарна, — сказав він. — Я запрошую її працювати зі мною як фотомодель.

— Ось бачите, ласкавий пане, яку важку торбину я тягну? У ній засоби для миття. Я працюю день і ніч для того, щоб вона могла закінчити добру школу й одержати диплом. Їй лише шістнадцять років.

— Це саме той вік, що треба, — сказав фотограф і подав дівчині візитівку. — Якщо зміните думку, зателефонуйте мені. Вони пішли далі, але мати помітила, що дочка роздивляється візитівку.

— Ти йому, дочко, не вір. Ми не належимо до його світу.

Він хоче лише переспати з тобою.

Вона могла цього й не казати — і хоч дівчата з її класу завжди помирали від заздрості до неї, а хлопці докладали всіх зусиль, щоб повести її на якусь вечірку, Кристіна завжди пам’ятала про своє походження і знала, що своєї межі не перестрибнеш.

Ця її переконаність не похитнулася й після того, як вона одержала друге таке запрошення. Вона увійшла до кав’ярні, щоб купити морозиво, коли якась жінка старшого віку похвалила її вроду й сказала, що робить фотографії для журналів моди. Кристіна подякувала, взяла візитівку й пообіцяла, що зателефонує, проте вона й на думці не мала цього робити, хоч усі дівчата її віку мріяли про таку нагоду.

Але Бог трійцю любить, і через три місяці, коли вона зупинилася, щоб помилуватися вітриною з дорогим одягом, із крамниці вийшов якийсь чоловік і підійшов до неї.

— Ти де працюєш, дівчино?

— Ви, певно, хотіли запитати, де я працюватиму. Я навчаюся ветеринарного ремесла.

— Ти обрала собі хибний фах. А для людей тобі працювати не хочеться?

— Я не маю часу на те, щоб продавати одяг. Коли можу, то працюю, щоб допомогти матері.

— Я тобі не пропоную стати продавчинею. Я хотів би, щоб ти взяла участь у кількох фотосесіях із нашими колекціями. Але ці зустрічі так би й залишилися для неї цікавими спогадами про минуле, після того як вона одружилася б, народила дітей, реалізувала б себе у своїй професії та в коханні, якби не той випадок, що стався з нею через кілька днів по тому. Вона була з кількома друзями в одному з нічних клубів, танцюючи й почуваючи себе щасливою, що живе на світі, коли до приміщення, горлаючи, вдерлися десятеро хлопців. Дев’ятеро мали в руках палиці, утикані лезами для бриття, й кричали, щоб до них ніхто не наближався. Почалася паніка, усі кинулися врозтіч. Кристіна не знала, що їй робити, але інстинкт наказав їй, щоб вона залишилася нерухомо стояти на місці й дивилася в інший бік.

Але вона не встигла відвернути голову й побачила, як десятий із тих, що вдерлися, підбіг до одного з її друзів, вихопив із кишені ніж, схопив хлопця ззаду й перетяв йому ножем горло. Після цього нападники зникли так само швидко, як і з’явилися, тоді як решта хлопців і дівчат кричали, бігали, сиділи на підлозі й плакали. Дехто підходив до пораненого, щоб допомогти йому, хоч усі й розуміли, що допомагати йому вже пізно. Інші просто дивилися на все, перебуваючи у стані шоку, як і Кристіна. Вона знала вбитого хлопця, знала і його вбивцю, знала, щó спонукало того вчинити злочин (сварка, яка відбулася в одному з барів, перед тим як вони прийшли до клубу), але їй здавалося, вона плаває десь у хмарах і все, що з нею відбувається, відбувається уві сні й незабаром вона прокинеться, зрошена потом, але щаслива знати, що кошмар нарешті закінчився.

Але то був не сон.

Через кілька хвилин вона вже повернулася на землю, кричала, щоб хтось що-небудь зробив, кричала, щоб ніхто нічого не робив, кричала, сама не розуміючи, чому вона кричить, і її крики тільки побільшували нервозність і паніку, й незабаром у клубі зчинився неймовірний безлад, з’явилася поліція зі зброєю в руках, судові лікарі, детективи, що вишикували всіх хлопців і дівчат під стіною й почали негайно їх допитувати, вимагати документи, записувати телефони й адреси. Хто це зробив? З якої причини? Кристіна не могла здобутися на жодне