Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

їм не дозволено підходити до входу в готель надто близько. На всіх стратегічно важливих пунктах розташувалися охоронці, які вимагають від усіх, хто хоче увійти, доказ того, що вони живуть у готелі або мають там призначену з кимось ділову зустріч. Підходячи туди, кожен повинен дістати з кишені магнітну картку, що править за ключ, бо інакше тебе на очах у всього чесного люду виштурхають геть. Якщо ж тебе запрошено на ділову зустріч або ж на випивку в барі, то ти називаєш охоронцям ім’я того, хто тебе запросив, і стоячи на очах у всіх цікавих, чекаєш, поки охоронцям надійде повідомлення, чи це брехня, чи правда. Охоронець через свою рацію звертається із запитом до приймальні, час чекання, здається, ніколи не закінчиться, й нарешті запрошеного пропускають — після того як публічно принизили.

Ці правила, звичайно, не стосуються тих, хто під’їздить на лімузині.

Обоє білих дверцят «майбаха» відчинені, одні шофером, другі — портьє готелю. Фотоапарати та кінокамери, спрямовані на Єву, починають клацати й тріскотіти; хоч ніхто її тут не знає, але якщо вона оселена в «Мартінесі», якщо під’їхала в дорогому лімузині, то немає сумніву, що це птаха високого польоту. Можливо, чоловік, що йде з нею поруч, її коханець і тоді, коли йдеться про позашлюбний зв’язок, завжди можна буде прилаштувати своє фото в одну з бульварних газет, які спеціалізуються на скандалах. Не викючено, що та гарна жінка з русявим волоссям — чужоземна знаменитість, яку досі не знають у Франції. Рано чи пізно вони довідаються з так званих популярних журналів, як її звуть, і тоді матимуть усі причини пишатися, що перебували на відстані не більш як метрів чотири або п’ять від неї.

Хамід дивиться на невеличкий натовп, що юрмиться по обидва боки від бар’єрів. Він ніколи не розумів цих людей, бо виріс у країні, де такого не відбувається. Якось він запитав в одного з друзів, звідки такий інтерес.

— Не думай, що тут зібралися тільки фанати, — відповів йому той. — Ще відтоді як світ став світом, людина вірила в те, що наближення до чогось недосяжного й таємничого огортає благодаттю. Тому люди й вирушають на прощу до всіляких гуру та святих місць.

— Вони шукають їх у Канні?

— У будь-якому місці, там, де недосяжна знаменитість з’являється на досяжній відстані. Коли вона підіймає у привітанні руку, то шанувальники сприймають це так, ніби вона зрошує їхні голови амброзією богів і посипає їх манною небесною.

Те саме можна сказати й про інші подібні заходи. Концерти рок-музики на величезних сценах скидаються на грандіозні богослужіння, де збираються тисячі вірних, щоб помилуватися на своїх кумирів. Люди юрмляться по обидва боки від входу в театр, коли там відбувається якась престижна вистава, щоб побачити зблизька представників Суперкласу, що туди заходитимуть і звідти виходитимуть. Величезні маси людей збираються на стадіонах, щоб подивитись, як зо два десятка бевзів ганяються за круглим м’ячем. Бо це їхні ідоли. А хіба чимось відрізняються від ікон, які ми бачимо в церквах, портрети кінозірок або топ-моделей, що висять у кімнатах підлітків, домогосподарок і навіть у кабінетах директорів та менеджерів індустрії, котрі заздрять зіркам, попри ту владу, якою наділені.

Існує лише одна відмінність між релігією й таким різновидом поклоніння: у цьому випадку в ролі верховного судді виступає публіка, яка сьогодні аплодує своєму ідолу, а завтра хоче побачити на ньому якусь бридку пляму в одному зі скандальних журнальчиків. І тоді кожен може сказати: «Бідолаха! Як добре, що я не перебуваю на його місці». Сьогодні вони поклоняються своєму кумирові, а завтра каменують і розпинають його, не відчуваючи ані найменшої провини.

1.37 пополудні

На відміну від інших дівчат, які прийшли на роботу вранці й тепер убивають нудьгу п’ятьох годин, що відокремлюють накладання макіяжу та спорудження зачісок від тієї хвилини, коли треба буде вийти на подіум, мобільними телефонами та плеєрами, Жасмина втупила погляд у книжку.

У книжку поезій — і то дуже добрих поезій.

НЕОБРАНА СТЕЖКА Розходяться дві стежки під гіллям, І обома піти я неспроможний. Дивлюся на одну, де втоптана земля Зникає у кущах, що мерехтять здаля, Обсипаний осіннім злотом кожний. І я сказав собі, по другій я піду, Хоч і вона мене не дужето манила, Піду по ній, як ходять у саду, І те, про що я мрію, там знайду, Аби лиш тільки вистачило сили. На них обох шар листя вже лежить, Обидві ледь притоптані ногами. На першу я зверну в якусь наступну мить. Якщо надія в серці зашумить, Бо іноді і так буває з нами.