Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

слово. Труп накрили простирадлом і винесли. Медсестра примусила Кристіну ковтнути пігулку, пояснила, що пішки повертатися їй додому не можна, треба взяти таксі або сісти в автобус.

Наступного ранку в домі задзвонив телефон. Слухавку взяла мати, яка вирішила не залишати дочку протягом цього дня, бо Кристіна, схоже, не розуміла, де вона і що з нею діється. З поліції повідомили, що хочуть поговорити з нею безпосередньо, щоб вона прийшла до відділка, де її чекатиме такий-то слідчий. Мати відмовилася відпускати дочку. Їй пригрозили карною відповідальністю. Довелося підкоритись.

Вони прийшли в призначений час. Слідчий запитав у Кристіни, чи вона знає вбивцю.

Слова матері досі лунали в її голові: «Не кажи нічого. Ми іммігранти, ми чорношкірі, а ті хлопці білі, вони бельгійці. Навіть якщо їх і посадять, вони повернуться з в’язниці й помстяться тобі».

— Я не знаю, хто він. Ніколи раніше його не бачила.

Вона знала, що, сказавши це, навіки втратить любов до життя.

— Звичайно ж, ти його знаєш, — не повірив їй поліціянт. — Ти не турбуйся, з тобою нічого не станеться. Ми взяли майже всю банду, нам треба тільки свідків для суду.

— Я нічого не знаю. Я була далеко, коли це сталося. Я не бачила, хто то був.

Слідчий у розпачі похитав головою.

— Тобі доведеться повторити це в суді, — сказав він. — Ти повинна знати, що неправдиві покази й фальшива присяга караються терміном ув’язнення, що триває майже стільки років, скільки дають убивцям.

Через кілька місяців її викликали в суд. Усі хлопці були там, зі своїми адвокатами, і було таке враження, що в цій ситуації вони бачать для себе нову розвагу. Одна з дівчат, присутніх на тих танцях, назвала вбивцю.

Настала черга Кристіни. Прокурор попросив її впізнати злочинця, який убив її друга.

— Я не знаю, хто він, — відповіла вона.

Вона чорношкіра. Дочка іммігрантів. Вона навчається у школі коштом уряду. Єдине, чого їй тепер хотілося, це віднайти бажання жити, повірити в те, що в неї може бути майбутнє. Протягом тижнів вона дивилася у стелю, не маючи охоти ані навчатися, ані робити нехай там що. Ні, цей світ, у якому вона жила досі, більше їй не належав. У віці шістнадцяти років вона в найгірший з усіх можливих способів переконалася в тому, що неспроможна боротися за власну безпеку — вона мусить нехай там як покинути Антверпен, вибратися в широкий світ, віднайти свою веселість і свої сили.

А вбивцю та його спільників відпустили через брак доказів — для підтримання звинувачення і для того, щоб злочинці відповіли за свій злочин, були потрібні принаймні два свідки. Вийшовши із зали суду, Кристіна відразу зателефонувала на номери, що були у двох візитівках, що їх дали їй фотографи, і сказала, що через годину буде. Звідти поїхала прямо до ательє високої моди і сказала, що хоче поговорити з хазяїном.

Проте зазнала невдачі — продавчині сказали їй, що хазяїн має ще кілька таких закладів, розкиданих по всій Європі, що він дуже зайнятий, а давати його телефон їм не дозволено. Але фотографи мали добру пам’ять; вони відразу зрозуміли, хто їм телефонує, і погодилися зустрітися з нею.

Кристіна повернулася додому й повідомила матір про своє рішення. Вона не просила в неї дозволу, не намагалася переконати її, просто сказала, що хоче покинути це місто назавжди. А покинути його вона могла тільки в один спосіб — погодившись працювати моделлю.

Жасмина знову озирається навколо себе. До дефіле залишається ще три години, й моделі їдять салати, п’ють чай, розмовляють про те, куди підуть потім. Усі вони з різних країн, усі мають приблизно стільки років, скільки й вона, — дев’ятнадцять, — і кожну турбують лише дві проблеми: підписати сьогодні ввечері новий контракт або знайти багатого чоловіка.

Їй добре відомий розпорядок кожної: перед тим як лягти спати, вони змащують тіло кремами, які прочищають пори і зволожують шкіру — й у такий спосіб дуже рано привчають організм залежати від зовнішніх елементів, щоб зберігати ідеальний тонус. Коли вони прокидаються, то натирають тіло новими кремами, новими засобами зволожування шкіри. Випивають філіжанку чорної кави без цукру і з’їдають по кілька фруктів, багатих на клітковину, щоб їжа, яку вони споживатимуть протягом дня, добре проходила крізь кишечник. Потім — легка гімнастика, що загалом сприяє видовженню м’язів, але зловживати нею не слід, щоб тіло не набувало чоловічих обрисів. Вони зважуються по три-чотири рази на день — більшість возять ваги з собою, бо іноді вони оселяються не в готелях, а в приватних пансіонах. Кожен зайвий грам, який показує стрілка ваг, вкидає їх у глибокий смуток. Їхні матері супроводжують своїх дочок завжди, коли мають таку змогу, адже більшість перебувають у віці від 17 до 18 років. Вони ніколи не признаються, що закохані в когось — хоч закохані майже всі, — адже кохання сприяє тому, що їхні подорожі стають тривалішими й нестерпнішими й розбуджують у їхніх коханців небажане відчуття того, що вони втрачають свою кохану жінку (чи дівчину?). Звичайно ж, вони думають і про гроші, кожна в середньому заробляє по 400 євро на добу — дуже навіть непоганий заробіток для того, хто навіть не досяг віку, який дає право водити автомобіль. Але це не межа їхніх мрій, бо всі вони надто ясно усвідомлюють, що дуже скоро будуть витіснені новими обличчями, новими тенденціями, й тому прагнуть якомога швидше довести, що вміють не тільки ходити по подіуму. Тому вони постійно вимагають у своїх агенцій, щоб ті влаштовували для них проби, де вони мали б змогу довести, що можуть працювати не тільки як моделі, а і як актриси — тобто реалізувати свою велику мрію.

Агенції завжди відповідають їм, що зроблять це, але треба трохи зачекати, адже