Лі Чайлд - Нездоланний

білою щетиною, рідке сиве волосся, яке виглядало давно немитим та занадто довгим, а ще в нього стирчали пасма волосся з вух та виднівся пух на шиї.

Чоловік продовжив:

– Ну, геть звідси! Це приватна власність.

Ричер запитав:

– У вас є медична страховка?

Ченґ поклала свою долоню йому на руку. Це вперше вона його торкнулася, ні з того ні з сього, подумалось йому.

Чоловік перепитав:

– Ти мені погрожуєш?

Ричер відповів:

– Аякже.

– Це вільна країна. Я можу обирати, кому продавати. Це законно.

– Як вас звуть?

– Не твоє діло.

– Може, Малоні?

– Ні.

– Можете розміняти мені долар?

– Навіщо?

– Хочу скористатися вашим телефоном-автоматом.

– Він сьогодні не працює.

– У вас є власний телефон у підсобці?

Чоловік відповів:

– Ти не можеш ним скористатися. Тобі тут не раді.

– Гаразд, – відповів Ричер, – я це вже зрозумів. Він перевірив цінники на товарах перед собою. Долар за шкарпетки, долар за білизну, долар за майку, дев’ятнадцять дев’яносто дев’ять за штани та сімнадцять дев’яносто дев’ять за сорочку. У сумі сорок доларів дев’яносто вісім центів, і ще, мабуть, десь зо сім відсотків ПДВ. Усі витрати нараховували сорок три долари та вісімдесят п’ять центів. Тоді він витягнув дві двадцятки та п’ятірку і склав їх докупи. Він навіть трохи закрутив купюри по довжині, щоб вирівняти їх. Потім він поклав гроші на прилавок.

Він сказав:

– У тебе є два варіанти, друже. Або ти дзвониш копам і кажеш, що в місті здійснили напад на магазин, або ти береш мої гроші. Забери собі решту, якщо хочеш. Може, відклади їх собі на гоління чи стрижку.

Чоловік мовчав.

Ричер скрутив свої покупки докупи та взяв їх під пахву. Він пройшов із Ченґ до виходу і зупинився в тамбурі, щоб перевірити телефон. Ніяких гудків. Лише хрипла тиша, наче він виходив на зв’язок із відкритим космосом або чув серцебиття в голові. Ченґ запитала:

– Це збіг?

Ричер відповів:

– Сумніваюся. Хлопець, мабуть, від’єднав дріт. Вони хочуть ізолювати нас.

– Кому ви хотіли зателефонувати?

– Вествудові, у Лос-Анджелес. Мені дещо спало на думку. А тоді ще дещо. Але спочатку нам слід перевірити мотель.

– Портьє не дозволить нам скористатися своїм телефоном.

– Ні, – підтвердив Ричер. – Думаю, у цьому ми точно можемо бути певні.

Вони наближалися до мотелю у формі підкови з південного боку, тому перше, що вони побачили, – це крило, де знаходилась адміністрація. На тротуарі під вікном офісу розташувалося три речі. Першою був пластиковий розкладний стілець, не зайнятий ніким, проте залишений у такому ж положенні, як він стояв минулої ночі. Другою річчю була потріпана валіза Ківера, яку вони востаннє бачили у двісті п’ятнадцятому номері, а тепер вона стояла тут перепакована, наче чекаючи на когось, уся випнута та неоковирна. Третьою річчю була валіза самої Ченґ, застібнута та з піднятою ручкою, її також перепакували та залишили тут чекати на господиню.

21

Ченґ рефлекторно застигла на місці, і Ричер зупинився біля неї. Він сказав:

– У мотелі немає вільних номерів.

Вона відповіла:

– Це їхній наступний крок.

Вони продовжили йти, наближаючись до мотелю та трохи змінюючи свій кут огляду, тож тепер їм було видно далі, в глиб «підкови», де вони помітили групку чоловіків, які просто стояли й чекали, заповнюючи порожні місця на стоянці, копаючи ногами бордюри та просто стоячи на смугах для проїзду. Разом їх було десь тридцять, включно із тим Мойнаханом, який раніше дістав удар по яйцях. Він мав трохи блідий вигляд, проте не гірший, ніж раніше. Його бідолашного брата тут не було. Мабуть, усе ще відлежувався під дією великої кількості заспокійливих.

Ричер сказав:

– Ми підемо одразу до мого номера.

Ченґ запитала:

– Ви збожеволіли? Нам пощастить, якщо ми дістанемося хоча б до машини.

– Я купив собі новий одяг. Мені потрібно переодягтися.

– Візьміть його із собою. Переодягнетеся пізніше.

– Я уже