Лі Чайлд - Нездоланний

пішов на поступки, коли не одягнув його одразу в магазині. Не люблю тягати речі з собою.

– Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми.

Вони пішли далі й зупинилися за двадцять футів від потрібних їм сходів. Біля них стояли трійко чоловіків. Усі вони дивилися в напрямку офісу рецепції, з якого саме спішно виходив одноокий портьє, махаючи та жестикулюючи в їхній бік. Коли він підійшов, то одразу сказав:

– Бронювання містера Ківера припинило свою дію. Як і бронювання його колеги. І, боюсь, їх не можна продовжити. Цієї пори року я вилучаю порожні кімнати для проведення в них необхідного ремонту. Готую їх до збору врожаю.

Ричер нічого не відповів. «Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми». І досить природною була відповідь Ричера на це запитання: «Чому в біса ні?» Це було у його ДНК. Наче дихання. В душі він був забіякою. Його найбільша сила і найбільша слабкість водночас. І він це добре розумів, хоч і зробив деякі розрахунки проблеми в голові: один проти тридцяти. З першими дванадцятьма усе було легко. У нього було п’ятнадцять набоїв у револьверах, і він зробив би не більше трьох хибних пострілів. Якщо припустити, що Ченґ перейняла би естафету, він міг би розраховувати ще на шість набоїв. Приблизно. Вона була офісним працівником, проте цілитись потрібно було недалеко, а мішеней було багато. В результаті залишилось би близько дванадцяти чоловіків, коли в пістолетах закінчились би набої, а це було більше, ніж йому доводилося знешкоджувати раніше за один раз, проте все одно досить реально. Багато буде залежати від стану шоку, подумав він, а шок, найімовірніше, буде чималим. Шум, спалахи від пострілів, політ гільз під яскравим світлом ранкового сонця, падіння жертв на землю.

Усе виглядало досить реальним. Але сталося зовсім інакше. Він не міг боротися із тридцятьма людьми. Не зараз. Не раніше ніж він отримає більше інформації. У нього не було на це можливих підстав. Він запитав:

– Коли час виїзду?

Одноокий відповів:

– Одинадцята година.

А тоді він раптово замовкнув, наче пожалів, що взагалі розкрив рот.

Ричер запитав:

– А зараз котра година?

Одноокий не відповів.

– За три хвилини дев’ята, – сказав сам Ричер. – Ми виїдемо задовго до одинадцятої. Я вам обіцяю. Тож усі можуть розслабитися. Тут немає на що дивитися.

Одноокий стояв мовчки, наче щось про себе вирішував. Зрештою він кивнув. Троє хлопців, що стояли біля сходів, відступили лише на півкроку, проте їхні наміри були зрозумілими. Вони не збиралися нікуди йти, але й не збиралися нічого робити також. Принаймні поки що.

Ричер почав підійматися сходами слідом за Ченґ, відчинив двері своєї кімнати та увійшов досередини. Ченґ запитала:

– Ми справді звідси поїдемо? Об одинадцятій?

– До одинадцятої, – відповів Ричер. – Через десять хвилин, мабуть. Немає сенсу тут довше затримуватися. Ми не маємо досить інформації.

– Ми не можемо кинути Ківера тут.

– Принаймні нам потрібно поїхати туди, де ми хоча б зможемо скористатися телефоном.

Він кинув свій новий одяг на ліжко, відкрив пластикові пакети та повідривав ярлики й сказав:

– Мабуть, мені слід прийняти душ.

– Ви приймали душ дві години тому. Я чула вас через стіну.

– Справді?

– З вами все чудово. Одягайтеся.

– Ви певні?

Вона кивнула і замкнула двері зсередини, начепивши на них ланцюжок. Він відніс свої речі до ванної, де зняв старий одяг та вдягнув новий. Він поклав револьвер до однієї кишені, зубну щітку до іншої, а ще взяв із собою готівку, банківську картку та паспорт. Він скрутив свої старі речі та запхав їх до сміттєвого відра. Тоді він поглянув на себе в дзеркало і пригладив волосся пальцями. Готово.

Ченґ покликала його з-за дверей:

– Ричере, вони підіймаються сходами.

– Хто?

– Приблизно десять хлопців. Ціла делегація.

Він чув, як вона відступила назад. Він почув стукіт у двері, розлючений та нетерплячий. Він вийшов із ванної і цієї миті почув, як клацнув замок та задзеленчав ланцюжок. Він побачив чиїсь обриси за вікном: на доріжці стояла група чоловіків, деякі з них дивилися крізь скло. Ченґ запитала:

– Що нам робити?

– Те, що робили і раніше, – відповів Ричер. – Вирушимо в дорогу.

Він підійшов до дверей та відчепив ланцюжок. Тоді він узявся за ручку дверей.

– Ви готові? – запитав він.

Ченґ відповіла:

– Завжди готова.

Він відчинив двері. На якусь мить зчинилась паніка, а тоді чоловік, який стояв попереду, зробив непевний крок уперед. Ричер торкнувся своєю долонею грудей чолов’яги та відштовхнув його назад, аж ніяк не ніжним рухом.