Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

про того «хлопця», яке він чудо і зовсім схожий на «папочку», ну, викапаний тобі «папочка», і він, коли б побачив того хлопця, то зразу б його признав, бо така подібність, – стара виокруглила очі, – рідко коли буває. Той самий ніс, і губи, і лоб, і очі, нічого там немає Вальчиного, і сама Валька через те дуже його любить, того хлопця, а як часто вона плакала!

Андрій зачудовано вдивлявся в це гостре, як у їжачка, личко, що сипало й сипало на нього слова, і йому аж чудно ставало: щось вона говорила не те. Сидів очманілий від того нестримного потоку слів, і покліпував очима, і був начебто піском засипаний. З тих слів малювався зовсім інакший образ, ніж він знав: розповідала стара про якусь зовсім чужу людину. Через це він і слухати її перестав, а тільки чекав нетерпляче, коли ж то вона закінчить, щоб таки запитати про те, що його цікавить. Він уже навіть наготував слова, що мали починатися: «Все це ви добре кажете…», – але не було куди вставити йому тих слів, бо перед ним, не спиняючись, мигали й мигали сухі, випиті і зморшкуваті губенята, а маленьке гостре личко аж розчервонілося; оповідала вона про те, що Валька тепер рукодільниця немала і половину всього цього наплетеного добра, яке він оце бачить, – вона провела рукою по кімнаті, – наплела саме вона; він ще не оцінив до ладу її здібностей як хазяйки; що він хоче, жила вона, не як люди, все в тому підвалі, а що там зробиш; коли б вона, жіночка, жила в тому підвалі, то також було б у неї брудно і нечупарно. Андрій знову роздивився кімнату і помітив, що і ліжко тут застелене якимсь плетивом. І він раптом зрозумів, що тут таки живе Вальчин дух, якого він спершу не спостеріг; глуха туга охопила його всього, і він аж задихнувся. «Хто ж вона така, – подумав він, розглядаючи співрозмовницю, – оця плетуха?» Очевидно, теж якась їхня родичка, надто вже вона переймається Вальчиними справами.

– А ви не родичка її? – перебив велемовство старої Андрій.

Стара завмерла, розкривши рота, і подивилася нетямкуватими гудзиками очей.

– Питаю, чи не родичка ви неїна? – крикнув Андрій, як до глухої.

– А що? – обережно мовила стара, дивлячись на Андрія вже з підозрою.

– Дуже вже її розхвалюєте, – голосно сказав Андрій.

– А тобі не наравиться? – Вона подивилася на нього вивідчо і навіть трохи хитро. – Думала, що тобі наравиться…

Він раптом розсердився.

– Наравиться, не наравиться… Мені одне треба знать: Валька тут живе? А як живе, то де вона і коли прийде?

Стара раптом осунулася і ніби постаріла ще більше. Зиркнула на нього і знову стала сердитим, колючим їжачком.

– А я шо, приставлена до неї? – каркнула вона хрипко. – На песю маму вона мені тра! Ходять тут, як собаки, тічкою, а ти виламуйся перед ними, – стара сердито плюнула. – Іди вже, йди. – Вона поставила проти Андрія палючі іскринки. – Не знаю я, нічого не знаю…

– Диви, як вас розібрало, маманя! – криво всміхнувся Андрій. – Ану ша! – раптом крикнув він.

Стара отетеріла. Поглянула на нього зляканими, розширеними очицями і, певне, побачила щось небезпечне в полиску його очей, бо хутенько підтисла губи, обличчя її замкнулося, і він раптом упіймав у ньому якісь дуже вже знайомі риси: далекий нагад таки про Ювпаків, Горбатого, Вальку – всіх тих сорок тисяч родичів, які колись були посипалися на нього, як горох, і котрих він так до ладу і не пізнав.

Врешті, зараз йому стало байдуже й це: родичка вона чи не родичка; зрозумів, що від цієї старої не вивідає нічого, та й чи дуже йому це потрібно? А коли б застав тут Вальку? Чи не поговорив би через двері? Однак відчував тугу, йому самому не зрозумілу; вдихав у себе запах молока, гострого, настояного на трунку зілля, яким був навіки вчарований; запах людини-зебри, що заповнює довгим смугастим тілом усю кімнату, до якої йому не дотягтися. Він подумав: яка це дурна й одноманітна історія; крутиться наче заворожений довкола голого, колючого дерева, хоч і знає, що це дерево плодів на гіллі не лишає. Сидів супроти старої, яка ще й досі дулася на нього, і йому раптом здалося, що його Валька виглядатиме у старості зовсім так, як і ця стара. Надто вже виразно запахло тут Валькою, та й ця кімната, закидана плетивом: вона там, у тому далекому ще майбутньому, сидітиме отак сама в порожній хаті, і тільки це мереживо буде їй розривкою, тож щоб не збожеволіти, вона плете й плете його ненастанно, і не буде тому плетінню краю.

Подивився на стару майже весело. «Треба вставати і йти», – подумав він, однак не ворухнувся. Бо в ньому ще не перегоріла до кінця широка й гойна печаль, яку відчував майже завжди, коли думав про Вальку. Весь час вона випурхувала в нього з рук, ніколи не мав певності, що володіє нею, навіть коли жили вони разом, – вона щодо нього як той птах, що хоче відвести ворога від свого гнізда. Але то не було добре порівняння: гніздо хотів звити з нею він сам; все поперекручувалось у його голові, бо ніколи не міг вгадати, що вона чинитиме і що надумає наступного дня. Відтак мусив вислуховувати від матері всі ті безконечні історії: з ким віялася і хто що про неї казав… Він подумав, що заради цієї нікчемної розмови, яку щойно відбув, не варто було зриватись у такий далекий світ, не