Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

варто було битися з Горбатим і поїти Піддубного. Геть-но втомився сьогодні і вже знав, що цей день, якого так довго очікував, не порадував його. Дивився на стару і раптом зрозумів, що вона знову говорить: вуста її злітали над дрібними, темними зубенятами, а очі стали мирні та лагідні, вкриті ж синіми артерійками повіки дрібно тремтіли.

– Не живе вона вже тут, чоловіче, – казала вона. – Приходив той Федько, а тоді Микола. Двоє, сам знаєш, коло однієї не помиряться. Той Федько тож із базарних. На товкучці перепродує всяке барахло; браток неїн його добре знає. Я тобі не ворог, чого мені проти тебе щось мати, багато про тебе знаю, і шкода мені тебе, відверто тобі скажу. Хлопець ваш і справді нічого, і все про свого «папку» говорить, і справді дуже схожий на тебе, хоч і кажеш, що він не твій. Але так воно буває, буває, – закивала вона головою, – це через те, що жили ви разом…

Андрій пильно слухав, хоч йому тяжко було те слухати: ледве встигав за пострибом думок старої: знову, певне, забивала йому памороки.

– Ти от прийшов, і я подумала: бідненький він. Хіба ж воно легко, – вона приплющилася, покриваючи очі повіками із синіми артерійками, а гострий ніс роздув ніздрі. Відтак глипнула на нього і всміхнулася: – А ти думав, що я її родичка. Та не, – стара засміялася і заводила головою. – Треба мені такі родичі, не діжде вона того… Коли хочеш мене послухать, таке тобі скажу: не шукай її, а тікай чим прудше, за три моря тікай. Федько той на товкучці торгує, але вона і від нього вже пішла. По-мойму, вона вже в Миколи живе. Як дуже хочеш знать, піди на товкучку, знайди того Федька, і він тобі все розкаже, бо дуже озлився на неї. А де живе той Микола чи й той Федько, не знаю. Вже давно не приходить до мене, бо я все казала, та й зараз кажу: женщині треба порядно себе поводить, коли ти хочеш, щоб люди до тебе повагу хоч яку мали. А тепер іди, чоловіче, йди, бо нема мені коли з тобою розбалакувати…

Він ще сидів якусь хвилю, але таки треба було вставати та йти. Стара всміхалася до нього вже зовсім добродушно, зникла і хитринкуватість, і наїжаченість: сиділа перед ним тиха, стара жінка і дивилася на нього із теплим співчуттям. Тоді він остаточно зрозумів: у цьому помешканні таки справді немає Вальки, а йому вже давно пора. І йому стало легко від того, що сьогодні нічого не виходив. Зітхнув на повні груди і почав незграбно вилазити з-за столу, зсовуючи зі стільця мережану накривку. Вже поспішав, бо не знав, якою буде наступна хвиля велемовства цієї жіночки: лайка чи співчуття? Цей їжачок на мереживному полі пильно дивився на нього, наче й досі ще був насторожений і чекав від нього якогось небезпечного вибрику. Їжачок сидів за столом зі своєю тисячею голок, і в очах у нього не було нічого, крім отієї остороги.

Знову здивовано озирнувся по цьому мереживному царству і начебто почув шурхіт піску. Весь час сиплеться і сиплеться той пісок, і він не міг погасити в собі цього відчуття. Зирнув на малі скляні очка, що світилися проти нього, і буркнув щось схоже на прощання.

Пішов, схиливши голову, до порога і відчував у себе на спині два буравчики, стара, певне, невідривно дивилася йому вслід. Поборов спокусу обернутися, бо не було йому вже тут про що говорити і не було чого тут бути. Йому захотілося відчути м’яку постіль і нарешті закінчити цей каламутний день.

Стара там, у нього за спиною, звелася і пішла за ним слідом. Знав, що знову сяде вона на залитім світлом порозі й знову плестиме.

Вже зійшовши у двір, він таки озирнувся. Здригнувся раптово: очі старої світилися задоволено, навіть радісно.

– Можеш іще в Лебедихи про неї розпитатися, – сказала стара. – Вона десь на Павлюківці живе, повинен знати.

Він рушив із двору, і йому раптом здалося, що там за спиною, з ганку, облитого неживим жовтим світлом, пролунав сміх. Але вже не повертався, бо надто сьогодні втомився і вже не було йому ані до чого діла.

6.

– Бог з тобою, Петю, – сказала Лебедиха, стоячи на ганку і дивлячись, як він підходить до дверей. – Та на тобі лиця нема!

– Був у вас недавно, мадам Лебедихо, – казав на ходу Горбатий, несучи до неї своє скорбне лице, – а от мушу й сьодня безпокоїть…

– Та що це ти таке кажеш? – аж руками сплеснула Лебедиха. – Та приходь, бога ради, коли тобі вгодно.

– Нещастя мене жене до вас, – сказав трагічно Горбатий і став перед нею, розтривоженою і зляканою.

– Хтось помер? – злякано спитала.

– Бог милував, – сказав строго Горбатий. – У мене сталося нещастя.

– Ну, заходь, чого ж ти стоїш, – заметушилася Лебедиха. – Зараз мені все розкажеш, я тільки щось у миску вкришу, щоб не сухо тобі розказувалося. Голодний, певне, і зморений, сама бачу…

Він