Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

часточкою самого себе, можливо, тією нездійсненною мрією, що залишається в людини, якщо вона недаремно звікувала. Протримався поранений першого дня після отриманого заряду дробу тільки через нього, Макара. Як це, не побачити онука наприкінці життя…

Коли сонце сховалося за перевалом і дихнув тихий вітерець, родина зазбиралася до хати.

– Давай, дідуню, до мене на руки – якнайкраще занесу. Доставлю в світлицю, як лялечку, – пожартував онук, витягаючи вперед напівзігнуті руки.

– Ні, вже звільни від цього. Сьогодні я зовсім козак. Що то значить вільно подихати?! – заперечив старий, за допомогою онука й ковіньки міцно стаючи на землю.

– Казав же, оклигаєш!

– І справді восени на полювання удвох поскакають, – підтримала мати сина, а бабуся весело-беззлобно додала: – У-у, Лішак, переполоху накоїв.

Обидві, бабуся й Галина Василівна, дивувалися зміні. До хати старий докульгав сам, онук лише підтримував під лікті, а перед порогом поранений зупинився відсапнути, потім махнув рукою й видихнув:

– Неси…

– Лягайте, батю. – Галина Василівна перестелила постіль, збила подушки.

– Простору на цій залізяці немає. – Дід кивнув головою у бік ліжка. – Ти ужо допоможи, онуку, на піл піднятися. Тягне чогось до звичного. О-ох, як тягне!

– Твоя воля, дідуню. Посидь поки що на лаві, а я ворота навішу й шкіру занесу, щоб м’якше лежати.

– Тільки перетруси гарненько. Вважай, за зиму-то вперше на білий світ глянула, – старий поскріб п’ятірнею бороду і, коли Макар підійшов до самих дверей, додав: – Дивлюся, не впізнав свого трофея?!

– Якого трофея? – за турботами юнак і справді не зрозумів натяку.

– Якого-якого! Первістка ж твого…

– А-а-а, – тільки й мовив хлопець. Згодом усе не охочіше згадував той тогорічний випадок… Рука мимоволі обмацала ведмеже ікло, що висіло на шнурку під сорочкою.

Улітку й узимку старшокласник Макар їздив до школи верхи. Спочатку далека дорога вимотувала, а потім шість годин у сідлі туди й назад стали такою ж потребою, як сон. Із кожним роком, їдучи до школи й повертаючись додому, він добавляв нові й нові кілометри, тому дідові була велика підмога: чимала ділянка кордону завжди перебувала під пильним молодим оком. Іноді старий бурчав, мовляв, нема чого пильнувати верхи тайгу, уроки треба готувати, але цю науку Макар не сприймав. Вухом не вів. Інших оцінок, як чотири й п’ять, його табель не знав. Навчання давалося легко: вислухав учителя й порядок, а зазирнув у підручник хоч упівока – на все життя. Недарма директор після другого чи третього класу дозволяв відвідувати школу й через день. А застане негода в школі – Макар ночував у селищі.

На останній іспит, як і першого вересня, старший Джовба за традицією їздив до школи. Іспит, як завжди, Макар склав першим, тому поверталися додому ще ранковою прохолодою.

Майже місяць збіг після іспиту. Дід із Тарасівною кілька разів нагадували онукові, мовляв, настав час привезти табель, та й Жека хотіла подивитися на оцінки брата, але він не знаходив часу вибратися в селище.

– Завтра зранку їдемо, – рішуче оголосив дід і слова свого, як завжди, дотримав. Час за розмовою минав непомітно.

– Ось ти, Макарчику, в дев’ятий переступив. Єшо дві зими – велику грамоту одержиш. А подасися вчитися у свій МГУ – забудеш діда. Зустрінемось – не впізнаєш, – жартував старий, не знаючи, як інакше висловити гордість: онук до шістнадцяти років змужнів, наче кедр. Увійшов у силу. Тямущий, як ніхто в роду.

– Ні-і-а-а, дідуню, – не роздумуючи, забасив Макар. Голос його за зиму й весну загустів, установився й нагадував дідів, так що мати й бабуся не могли розрізнити. – Ми завжди разом будемо.

– Батько твій покійний теж обіцяв. Та, бач, як склалося: вивчився – і понесли крила козака…

– Я ж на лісотехнічний факультет, – при згадці про батька голос хлопця затремтів.

– Та невже? Так тебе там і чекають. Та ще й на горах Ленінських! У новому ж приміщенні, що на весь світ одне…

– Приймуть, коли Макарко сказав, – впевнено заступилася за брата Жека.

– А ти більше прислухайся, коли старші розмовляють, – старий суворо подивився на дівчисько, – а то звикнеш по-заячому стрибати – бігати не зможеш.

– Давно визначився, – смуток за батьком пом’якшили слова сестри. Макар посміхався широко, радів, що цього разу його перевага – дідові бити нема чим. – А після університету – на кордон повернуся.

– Ну, хіба що в лісотехнічний. Поживемо – побачимо. Скільки лісотехнічних із дипломами в місті укорінилися. Хоч і на камені, а проросли, штани протираючи, – не змовчав старий і знову переможно глянув на онука. – Видно, ядрений їхній корінь, коли камінь кришать.

– Ні-і-і-а, дідуню, все одно моя буде зверху, – не здавався юнак. – Вступимо. Закінчимо й приїду. Ми вже з Андрюхою списалися. Тільки він у геологи хоче.

Розмовляючи, доїхали до малинового раю.

– Перевіримо, дідуню? – запропонував Макар, не чекаючи згоди, зсадив Женьку й сам зіскочив із коня.

– Побалуйте-посмакуйте! – старий слідом за онуками відпустив коня, але в гущавину не пішов.

Тут біля перших кущів, обійшовши стару осику й не встигнувши поласувати ягодою, Женька натрапила на ведмежа.

– Ой-й, яке гарненьке! – вигукнуло дівчатко, замість того, щоб тихенько піти. Маля чи то від переляку, чи то з радощів вискнуло.

Тієї ж секунди з малинових хащ вилетіла розлючена