Симона Вілар - Щаслива суперниця

розведено в боки, двоє розбійників у масках притискали їх до землі, ніби розпинаючи, а третій конвульсивно рухався на ній.

Нарешті він закректав і під схвальні вигуки глядачів почав підводитися, натягаючи штани.

— Готово, — посміюючись, мовив він. — Хто наступний? Може ти, Х’ю?

— На жаль, у мене ніколи не стояло на спільний смітник, — сказав один із тих, що тримали Едгара. — Зате Найал, дивлюся, вже саме розпалився. Іди ж на неї, приятелю. Топчи її, топчи!

Я затамував подих. Не скажу, щоб і раніше мені не доводилося бачити таке. Але там, де це траплялося, точилась війна. Тут же, в країні, де панували мир і спокій, ця картина здавалася немислимою. І якщо ще мить тому я вагався, чи встрявати в бійку з такою кількістю озброєних до зубів молодчиків, то тепер я просто вибирав, із кого почати.

Я ще раз перелічив людей у масках, прикинув, яку варто зайняти позицію, щоб не виявитися в кільці. На моєму боці раптовість. Вони не очікують нападу й почуваються господарями становища.

Тепер — Едгар. Я пильно вдивився в його обличчя, оцінюючи, чи зможе він приєднатися до мене, якщо я його звільню. Цей хлопець славився в Єрусалимі як непоганий воїн і пройшов вишкіл у прецепторіях тамплієрів. Якщо все зробити швидко, я буду вже не сам проти дюжини.

Зловтішний сміх одного з негідників, який стояв до мене спиною в яскраво-жовтогарячій накидці, — дзвінкий, хлоп’ячий, майже жіночий, — остаточно розлютив мене. Але я постарався не піддатися люті. Обережно наготував ножі й приклав до плеча арбалет. З такої відстані й навиліт може пробити — це останнє, про що я подумав, починаючи. За ціль обрав одного з тих, що тримали Едгара. Сухо клацнуло — і його відкинуло назад. Падаючи, він майже перекинув бранця. Але я вже метав ножі — один у найбільшого з бандитів, другий у того, хто перший визначив, звідки напад і, ох, як вдало розвернувся до мене всім корпусом. Тримай же!

Усе це сталося так швидко, що ті двоє, які стояли до мене спиною, не встигли зрозуміти, що відбувається, а я вже був біля них із занесеним мечем у руці. Хлопчиська в яскравій накидці я просто відкинув стусаном, а другому одним змахом перерізав горло до шийних хребців. Потім, прикриваючись ним як щитом, я метнув третього ножа в постать у каптурі, що наближалася, й штовхнув обм’якле тіло комусь під ноги.

Наступної миті я кинувся туди, де підводилися з землі ті, що тримали жінку. На Едгара я навіть не глянув — сам упорається. Я ж рубонув одного з тих, що піднімалися, ударом ноги відкинув другого, розвернувся, зніс голову ґвалтівникові, який не встиг навіть прикрити сором.

Я встиг розвернутися й затулив собою жінку. Очікував нової атаки, але ці дурні ще й не отямилися, так що мені знову першому довелося йти на них. Кутиком ока я встиг помітити, що Едгар якимось невідомим прийомом перекинув через себе того, хто заламував йому руку, але, видно, відразу не встиг добити, й вони зчепилися. Більше я не дивився, відбивав чиїсь удари. Не воїни, це я зрозумів, але й не зовсім недотепи. Погано, що їх багато. Я відбився від одного, відразу брикнув іншого, який нападав збоку. Невдало, той повалився на жінку, що намагалась підвестися. Дідько забирай! Але я відбивався від нового випаду, штрикнув знизу. Рука відчула опір ворожої плоті, а душа — кураж бою, майже веселощі. Тепер жінка була позад мене, а я застиг, очікуючи нову атаку. Але ці дурні ще не отямилися. Довелося самому атакувати їх.

— Босеан! — клич хрестоносців звично зірвався з моїх вуст, і розбійник, що кинувся був на мене, раптом заголосив і метнувся геть.

Ну, не гнатися ж за ним, зрештою? Я відступив назад і носком чобота скинув з тіла жінки негідника, що впав. Рвонув його за комір до себе, але поруч уже чулися кроки, й мені нічого не лишалось, як ще одним стусаном послати цю тварюку в двері будинку, що палав.

Я стрімко озирнувся — і мій меч одночасно прийняв на себе удари трьох клинків. Ці хлопці й справді не воїни — покладаються на силу, а не на вміння. Я зробив кілька помилкових випадів, ухилився, і знову відчув, як мій меч зачепив живу плоть, але відразу перехопив чиюсь руку й налобником шолома із силою вдарив у вискалену пику, а коли супротивник обм’як, відіпхнув його від себе. І нарешті хоч один із нападників виявився гідним супротивником. А я вже був вирішив, що ці «чорні каптури» здатні воювати лише юрбою. Цей хлопець з нальоту завдав такого удару, що мою праву руку врятував тільки наручень із бичачої шкіри, засіяний бляхами. Біль, однак, прострелив усі м’язи до плеча, і я чортихнувся, перекинув меча в лівицю — для мене майже несуттєво, якою рубати, — й коротким хльостким рухом увігнав вістря клинка просто в діру каптура, що позначала рот, повернув і рвонув до себе.

Я й не дивився, як він осідає, бо той мерзотник, якого я відправив у вогонь, саме з криками вивалився звідтіля й довелося насадити його на вістря, як жука на шпильку.

Ну, хто там іще?

Але мене більше не чіпали. Зате Едгар позичив чийогось меча й бився з нелюдською люттю — напівголий і скривавлений, немов щойно з пекла.

— Босеан!!!

Ну, це вже я його розохотив.

Зненацька з флангу з мечем напереваги до нього з вереском кинувся той самий хлопчисько в жовтогарячій накидці. Едгар ледь устиг відбити удар супротивника й пірнути під меч хлопчиська. Але при цьому завдав «жовтогарячому» такого удару головою, що той випустив меча й сторчголов покотився схилом.

Я вирішив, що з ним скінчено,