Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Консервні банки давили в спину. Барт посовався трохи, — не допомогло. Він сперся на лікті, огледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся, йому ще не доводилося нею ласувати! Узяв банку, покрутив у руках. На етикетці над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою переливалися слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.

Зітхнувши, він поставив банку на камінь трохи вище. Усі ці сім днів він харчувався сирою рибою, яка спливла на поверхню, коли тисячотонний корабель, надсадно ревучи, провалився в океан і щез у безодні. На самий спогад про щось риб’яче йому вернуло з душі.

Купи, гори консервів скидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, годують бридких синьо-зелених мух. А тим часом…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою і шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего брав із виснажених старателів пригорщу діамантів за кожну банку… Тепер ти, Жолію Ха Грего, лежиш десь на дні, обнявши валізу, повну діамантів, і вже ніщо тобі не кортить.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть від голоду тільки тому, що Консервна корпорація не бажає знижувати ціни на продукти. І ніхто не дізнається, що надлишки викидаються сюди, бо міжконтинентальні пасажирські траси пролягають вдалині від острова, а для випадкових відвідувачів, як ось ти, Барте, є страхопуд, якого можна легко зіпхнути у провалля, щоб він, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, розбився, і ти, звісно, рухомий цікавістю, піднімеш її. І тоді являється тобі хтось з твоїх рідних чи знайомих і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш до нестями, і тобі шалено закортить обняти дорогу людину…

Якщо гарненько пошукати, тут, можливо, знайдеш залишки не одного симбіота. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Хоч і не кожному, певно, пощастить зіштовхнути робота в провалля. Не виключено, що за якоюсь із цих скель може лежати відшліфований сонцем і дощами людський кістяк.

З улоговини почувся чийсь крик. Барт здригнувся і прислухався.

— Та-а-ту! — знову різонуло слух.

Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик і вимахував руками.

— Джіммі… — з недовір’ям прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Здоровий глузд зупинив його, але він похлинувся щасливим збудженням…

— Я зараз, Джіммі! — і він швидко, з виступа на виступ, почав спускатися вниз, ризикуючи звернути собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова. Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом і молоком, з бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарші із свинини, прискали різнокольорові желе. Коли під ногами траплялася банка з чорною ікрою, у його свідомості зринало: “Я Ще ніколи не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку, вона стріляла блискучими глизявими горошинками, і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

“…Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…”

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі вій чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

“…Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…”

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б;ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля