Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

лише тоді підняв голову. Над ним стояв голий — в черевиках та ще якійсь пов’язці на стегнах — абориген. Барт сів.

— Нащо ти це зробив?

Тубілець навіть не поворухнувся. Стояв як укопаний і, здавалося, навіть не дихав. Смаглява його шкіра виблискувала металом, очі втупилися крайнеба, скляні і тьмяні, а з чіивота ледь помітно випинався крізь шкіру прямокутник еволюційної скриньки.

Симбіот… Барт здригнувся. Він одсунувся і притулився спиною до скелі, бо його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

Форма, подумав він. Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь.

— Що ти робиш тут, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову і подивився на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — відповів мляво і показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт і придивився.

Те, що він спочатку сприйняв за ряботиння в очах, було насправді велетенською, фантастичною купою різнобарвних банок. Доки він, ледь притомний, видирався сюди, на скелі, якомога далі од розбитого човна, від океану який солоною медузою ще плюскотів у нього в животі він бачив перед собою лише кола, тільки різнобарвні кола…

Банки були повсюди: на скелях і в улоговині, в тріщинах, на валунах і під ними — розбиті, роздавлені і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міріади мух. Вони жиріли і плодилися, катастрофічно розмножуючись на найкращих консервах світу, але вряди-годи налітав шквал і відносив їх в океан за багато сотен миль, рибам на поживу.

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Що відповідає усім світовим стандартам. Мушина ферма.

Барт облизнув губи. Сухим язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк. “Усе це даремно”, — журливо защеміло серце. Він знов облизав губи. — Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну. Лишень одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти… О я не задаремно… я не просто так… Я заплачу… Я добре заплачу!

Барт його дурив. У нього не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика. Робот ніяк не реагував на його благання, немов знав про це. Непорушно стояв, підзаряджався, підставивши сонцю широку лискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барту стало моторошно. Цей острів на рідній, любій Землі загрожував йому загибеллю від спраги. Серед такого багатства… Він до болю стиснув у кишені ніж. І відпустив. Збагнув: це не зброя. Барт відвернувся і почав роздивлятися улоговину.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила форма улоговини — колишнього вогнедишного кратера.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Онде летіла банка з соком, об цей виступ, об той і… Він здригнувся і глянув на робота, потім знову на виступ, де мокріла пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. Спокійно, спокійно. Заспокойся, сказав він собі.

— Ти один тут, на острові? — запитав симбіота.

— Один.

Відлягло. Не поспішай, не квапся, наказав собі. Продумай усе гарненько. А тіло тремтіло, мов у пропасниці. Він розрахував наперед, що мусить робити, і, вибравши банку, яка стояла над крутосхилом, кинувся до неї. Симбіот блискавкою рвонувся слідом і ногою вибив банку з-під рук. Ударив майстерно — вочевидь, грав у футбол, коли був людиною. І тоді Барт штовхнув його у спину.

Тремтячи всім тілом, ухопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ножа. Це були консервовані яблука в теплому, липучому сиропі. Він пив жадібно, не помічаючи, що порізав губи рваним краєм банки, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот. Нарешті відкинув банку. Пити хотілося ще сильніше. Побачив трикутну ластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі. “Нічого, — пробурмотів, дмухаючи на пальці, — тим холодніше буде пиво…” — і надрізав краєчок. Пиво було крижаним — зуби ломило.

Зрештою він погамував спрагу. Приліг у затінку й байдужим поглядом оглянув улоговину. На осипу з-під великого валуна стирчали ноги в гостроносих черевиках. Барт подивився на свої побиті, подряпані ступні.

Було жарко, його обійняла лінива млість, і він поринув у напівдрімоту. Навіть не одразу почув, як над островом з’явився транспортний контейнер з яскравим жовтогарячим написом на борту.

Серце тьохнуло, він підхопився на ноги… і збагнув, що контейнер автоматичний. Він зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і вивалив на скелі купу консервних банок. Потім розвернувся і полетів назад. Сподіваючись на чудо, увесь цей час Барт вимахував руками і кричав, намагаючись привернути увагу бездушного апарата. Намарно. Цяточка контейнера пропала на видноколі. Він сів. Боліли ступні.

— Чортова автоматика! — ухопив банку, що потрапила під руки, і з усієї сили пожбурив її в провалля.

Туди, де стриміли металеві підошви.

Барт обережно спустився до понівеченого тіла симбіота. Стягнув з ніг черевики, взувся в них і присів на валун.

Побачив неподалік неушкоджену еволюційну скриньку. Зло всіх зол. Нахилився, обережно взяв у руки. Вона виявилася неважкоою, наче з дерев’яного бруска, і теплою.

Приспали цього бідолаху або напоїли, — зринуло на думці. Чи оглушили… Хоча навряд: проламаєш череп — “сировина” стане непридатною… Тицьнули скриньку в живіт і, будь ласка, скоро перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І хай забирається до біса Паризька конвенція з її забороною подібного виробництва.

Барт зітхнув і обдивився. Кругом чорні з червонястим вилиском базальтові скелі. Схоже на каньйон у Нью-Мехіко, подумалось, тільки немає рослинності…

Нараз він почув, як у старезному бунгало з тихим скрипінням прочинились двері. То, продираючи заспані оченята, вийшов Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони, регочучи, вовтузитимуться на землі.

Хмільно вдарило в голову: “Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!”

Простяг руки, міцно обійняти його голову, притиснути до себе…

Барт зірвався на ноги, впустив еволюційну скриньку… і Джіммі зник. Він ошелешено завмер.

Обійняти… притиснути до себе…

Його пронизало холодом. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував. До дідька все! — і побіг.

Щохвилини озираючись, немов у гарячці, ковзаючи на виступах, видирався крутизною. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими, радісними бісиками очей і білозубою, без верхнього і нижнього передніх зубів, посмішкою обличчя його хлопченяти.

Врешті Барт спинився і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — благав, скрегочучи зубами.

Відпустило.

Він перевернувся на спину. О, як йому погано! Наче вискочив з бетономішалки. Пекли зранені ноги, гуділо в голові, вивертало нутро. Краєм ока зиркнув униз, де виднілось тіло симбіота. “Надто легко дісталася мені перемога”, — подумав і здригнувся. Уявив