Надія Біла - Крута компанія

— У тому, що ти повинна була спочатку з Дімою розійтися й порозумітися, — говорить мама, — Карина має рацію.

— А в тому, що я дурна? — кривляєшся ти.

Мама обводить очима кухню, тягнеться до шоколадки. Ти тільки чай п’єш.

— Діма, може, і хороший хлопець. Хоча звідки мені знати? Я просто на це сподіваюся.

— Нормальний, — ти дивишся у свою чашку.

— Але він не з твого кола, пупсику. У нього немає вищої освіти, немає амбіцій. І ваші шляхи все одно розійшлися б набагато раніше, ніж тобі здається.

Коли мова заходить про Дімку, ти, напевно, маєш відчувати муки совісті. Гм… Здається, совісті в тебе нема. Дімка — це минуле. Але дещо ти відчуваєш. Зрідка. Ну, іноді частіше, ніж треба. Увечері, якщо Сашко зайнятий в універі. Коротко: буває, ти думаєш про поцілунки. З Дімкою.

Гаразд, якщо чесно, ти згадуєш, що ви робили після поцілунків. Хоча ви ж нічого такого… Ти уявляєш його пальці на своїй шкірі, а потім на місці пальців його губи, а ще язик.

І перед очима спливає марево.

Але все це гра уяви. Чим язик у Дімки кращий, ніж язик у Сашка? У Сашка в сто разів кращий. Просто ти боїшся лоскоту, навіть приємного, тому добре, що Сашко зробив це лише раз. Ти хихотіла, задерши п’ятки до стелі, — ото видовище!

— І компанія, в яку Діма тебе водив, мені не подобалася, — мама відволікає тебе від думок про язики й пальці.

— Нормальна компанія, — кажеш ти і згадуєш Олега й Каринку, хоч вона тобі більше не подружка.

— Погана компанія, пупсику, чесно кажучи, — мама шоколадку доїла, обгортку тепер складає в дрібний квадратик, полірує пальцями, а потім розкладає. — Дорослі хлопці без особливих інтересів, а це означає алкоголь і, не дай Боже, марихуана абощо, — вона значуще на тебе дивиться. — Юля Семенюк саме в такій компанії ошивалася. І чим усе закінчилося?

— А в Сашка компанія, ти вважаєш, нічого не вживає? — виривається в тебе.

— А вони що, вживають? — хмуриться мама й відкладає убік обгортку.

— Та ні, ти що! Я жартую. Але порівнювати мене із Семенючкою — це вже ти зовсім, ма.

— Вона ж була хорошою дівчинкою.

— Вона не померла, ма’, — кажеш ти, а сама думаєш: хіба ні?

— Але, ти ж розумієш, що колонія змінює людину. І їй лише за паспортом шістнадцять, а в душі… Господи, бідна дитина! — завиває мама.

— Ой, та вона там просиділа півроку від сили. І Малюк сказав, що їй слідство зарахували, тобто час, що пішов на слідство, — ти дивуєшся, як мама може бути такою наївною. — І чого це ми про неї?

— Я просто думаю, що такі, як Сашко Сотник, — це люди іншого складу, з таких самих родин, як наша. Вони вчаться, роблять кар’єру. Чого я й тобі бажаю. Розуміння, для чого ти живеш. А коктейлі в клубі — це таємна розвага, поки ми з батьком дивимося телик, а не мета життя. Розумієш?

— Так, ма-а! — ти закочуєш очі. — Що ти мене повчаєш, наче мені п’ять років.

Тобі хочеться частіше залишатися із Сашком наодинці, але не поспіхом забігаючи до нього вдень, перед тусовками — пабами, гуртожитками, чиїмись квартирами; і не у випадкових темних кутах, не зайнятих іншими парами, а просто разом піти в кіно, вулицею прогулятися.

З одного боку, він — твій хлопець, а з іншого — вас удвох, окрім сусідок-шпигунок, ніхто не бачить. Ви вічно серед людей. Адже такого хлопця, як Сотник, хочеться показувати світу.

Ти збираєшся з ним поговорити. Але не так — сісти обговорювати почуття. Ти ж не ідіотка (хоча Карина може посперечатися), а натякнути, непомітно вставити в розмову.

І, як на замовлення, тобі випадає шанс. Ви валяєтеся в його кімнаті на ліжку. Батьки три дні тому поїхали у відпустку. Ти з ними вже зустрічалася, щоправда, мигцем. Привіталася, стоячи на порозі, поки Сашко одного разу забув гаманець, а іншого нібито пачку цигарок, хоча якщо він і курить, то не сигарети точно.

Ти йому розповідала, що його тато разом із твоїм учився, і, напевно, Сотники зрозуміли, чия ти дочка. І взагалі, найкращі батьки — ті, що рідко бувають удома. Тобто Сотники тобі по барабану.

— Саню, як ти щодо посидіти десь у суботу? Чи в кіно піти? — починаєш ти.

— Цієї суботи? — він тисне кнопки на пульті. На екрані міняються канали.

— Чи наступної.

— Гм… Давай десь за два тижні.

Ти здивовано на нього дивишся, і твої брови летять угору:

— Може, ми складемо розклад вечірок? — жартуєш ти. — Ми ж із тобою зустрічаємося! Тобто можемо удвох проводити час, коли хочемо.

— A-а, лисичко, вибач! Я не приділяю тобі достатньо уваги, так? — він цмокає тебе в щічку, ти відстороняєшся.

Іноді Сашко поводиться трошки дивно. Тобто він завжди ввічливий, вибачається, усміхається й розмовляє з тобою, але якось неуважно. Ти зрушуєш брови — він вибачається. Ти всміхаєшся — він теж. А потім ви цілуєтеся абощо. А тоді ти йдеш додому.

Міркувати вголос