Іван Петрович Котляревський - Енеїда

Леонід Махновець першим відзначив глибоку життєву основу «каталогів» великого сатирика: «Надзвичайно цікавим у цьому, здавалося б, довільному нагромадженні сатиричних неологізмів є те, що… неологізми йдуть у строгому порядку. Дистанція від кровоїдства-м'ясоїдства, що розпочинається воловиною-волоїдством і закінчується «сластноїдством» – пирогами, – це ж не що інше, як чергування страв… на бенкеті… порядок їх поїдання.

Після того, як пан виступив у ролі пирогоїда, Вишенський висміює його в іншому «амплуа»: «еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал». Набитих «гноєм снідных» панів, природно, одразу вганяло в сон»[7].

Ясна річ, порядок у мовних конструкціях Івана Вишенського, Івана Котляревського чи будь-якого іншого письменника – не закріплений формулою порядок математичного ряду. В літературі, як і в інших галузях мистецтва, немає і ніколи не буде несхитного детермінізму, раз назавжди знайденого ключа хай до одного письменника, чи навіть одного твору. Але вірно схоплена загальна тенденція служить ефективним знаряддям філологічного аналізу.

Сягнемо ще глибше, аж за чорний провал золотоординського лихоліття. «Слово о полку Ігоревім»[8]. В яких тільки аспектах воно не досліджувалося! І все ж академік Д. С. Лихачов слушно зазначив, що «різні форми перерахунку в «Слові» потребують спеціального вивчення» і тут же подав цікаві спостереження над звертанням київського князя Святослава до всіх руських князів поіменно. Повне комплексне вивчення «Слова» в цьому аспекті – справа майбутнього.

Ведучи мову про попередників Котляревського, ми весь час оглядаємося на «Енеїду», пояснюємо метод аналізу літературного тексту, який у поєднанні з іншими видається плодотворним і застосовується в коментарі. Незадовго до того, як лягли на папір перші рядки твору Котляревського, німецький просвітитель Лессінг писав у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766): «…Поезія користується не просто окремими словами, а словами в певній послідовності. Тому, якщо самі ті слова ще й не є природними знаками, то ціла низка їх може набути сили природного знака, – власне, тоді, коли ті слова мають таку саму послідовність, як і речі, що їх вони означають. Це ще один поетичний засіб, якому ніколи не віддавали належне»[9]. Котляревський слідом за народною творчістю, своїми літературними попередниками віддав належне тому поетичному засобові, розвинув його, збагатив, виявивши при цьому просто-таки безмежну винахідливість, в чому читач коментаря до «Енеїди» не раз матиме нагоду переконатися. Увага до предметного світу і його соковите живописання – прикметна риса перших зразків так званого раннього реалізму, літератури народною мовою. В цьому плані з ближчих до «Енеїди» вершин в європейських літературах вкажемо на «Дон-Кіхота» Мігеля Сервантеса та «Гаргантюа і Пантагрюеля» Франсуа Рабле.

За складнішими проблемами коментування «Енеїди» постають відносно простіші. «Енеїда» містить сотні й сотні реалій, виразів, натяків, маловідомих або й зовсім не зрозумілих сучасному читачеві, їх треба пояснити, а для цього не обійтися без відшукування в літературі всіх отих «піярських граматик», «октоїхів», «ісправників ваканцьових», «дульєтів», «охвотів», «гарлемпських капель», інших атрибутів давноминулого і забутого в деталях життя. Думку ж про те, що художня література, захована в ній духовність, поезія і гумор живе доти, поки залишається зрозумілим наочне значення слова, нема потреби доводити.

А приказки і прислів'я, засновані на грі слів нісенітниці, фейєрверки фразеологізмів, щедрою рукою розсипані по всій поемі? Іван Франко в передмові до «Галицько-руських народних приповідок» зазначав: «Приповідка як монета: поки в обігу, кожний знає її ціну, а вийде з обігу, то й робиться не раз просто загадкою, особливо, коли вона оперта на якійсь грі слів, або являється ремінісценцією якоїсь мандрівної анекдоти, або якогось місцевого, давно забутого факту»[10]. «Енеїда» настільки органічно пов'язана з життям і культурою українського народу певного історичного періоду, настільки багатий зміст стоїть за «сміховиною», що в коментарі без звертання до народної творчості, етнографії, інших літературних творів до і після Котляревського не можна обійтися. Фольклорні твори беремо з джерел, якомога ближчих до часів Котляревського, а тому авторитетніших з наукового погляду.

Пояснюємо в коментарі також побутові реалії, які хоч і відомі зараз багатьом, особливо людям старшого віку, але на наших очах зникають або зникли з ужитку: піл, жердка, мичка, днище, витушка, жлукто, бровар, кушнір, шаповал і т. ін.

Читачеві мусимо нагадати, що освоєння коментаря вимагає певного рівня підготовки, відчуття художнього слова і любові до нього. У 1798 р. «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» вийшла у Петербурзі коштом Максима Парпури без відома і згоди автора. Були опубліковані перші три частини поеми, в кінці – доданий адресований російському читачеві словник під заголовком «Собрание малороссийски слов, содержащихся в «Энеиде», й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных». Словник є початком коментаря до «Енеїди» і разом з тим помітним явищем української лексикографії кінця XVIII ст. Обсяг чималий – 972 слова. Він став доброю основою для аналогічних словників у всіх подальших виданнях «Енеїди».

У другому виданні «Енеїди» (1808), ініціаторами якого напевне були вже інші люди (слова «Иждивением М. Парпуры» на титульній сторінці відсутні), і заголовок словника, і сам словник передруковано без жодних змін. Скопійовані навіть явні помилки (божовильный замість божевільний, минія замість манія, чіпчиковать замість чимчикувать та ін.). Так само як і перше, це видання поеми було для Івана Котляревського несподіванкою. Воно ще раз нагадало авторові, яким нечуваним успіхом користується його твір, яку роль він відіграв і ще може відіграти в літературі і його житті. Адже 1808 р. був переломним для письменника.

З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком – 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

У цей неспокійний та невлаштований період свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: «С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель». На титульній