Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

Ну, думаю, буває, вийшла людина на кухню або iще десь, дверi забула. Потiм дивлюсь: нi на кухнi, нi в туалетi немає. Що таке? Пiдiйшла до дверей — тихо. Зазирнула i ледве не знепритомнiла… Не пам'ятаючи себе, вибiгла до лiфта, кличу людей, сусiдiв знизу, з восьмої квартири. У нас будинок, як вам вiдомо, дореволюцiйний, на кожному поверсi по однiй квартирi… Вiд них i подзвонила в мiлiцiю. У мене немає телефону, тiльки у неї. А зайти в кiмнату я не могла — мене й досi трусить, як у лихоманцi. Навiть коли її забрали i повезли, мiсця собi не знаходила, боялась залишатися одною у квартирi, а спати й не задрiмала. На усi засувки кiмнату свою зачинила, вночi, пробачте, в туалет вийти не виходила. I свiтло цiлу нiч не гасила. Як вимкну, так у темрявi її бачу… Голова й зараз ще не моя — горщик на плечах, та й годi!.. I нащо було менi ходити за сиром! — щиро бiдкалася стара. — I не хотiлося ж iти, наче передчувала…

Коваль мав сумнiв, що стара своєю присутнiстю могла попередити трагiчний перебiг подiй. Тут, на його думку, справа була швидше за все не задумана, а нагла, яка виникла несподiвано. Тому що на задуману справу iз зброєю йдуть з якимсь iнструментом, а не штовхають жертву на опалювальну батарею.

Учора, пiсля того, як повернувся з моргу, вiн разом iз Спiваком ще раз оглянув кiмнати загиблої. Дмитра Iвановича не дивували небагатi меблi цiєї квартири, яка мала двi кiмнати: одну бiльшу, метрiв тридцяти, в якiй кравчиня працювала i в якiй її знайшли мертвою, i маленьку, на п'ятнадцять метрiв, спальню.

Дмитро Iванович не був тут у першi хвилини, коли приїжджали слiдчий Спiвак, старший лейтенант Струць, судмедексперт та експерт-кримiналiст. Але на фотографiях, вже проявлених i показаних йому, бачив абсолютно точно зафiксовану картину, яку першою побачила Ганна Кiндратiвна, а потiм оперативна група, що приїхала на її дзвiнок.

Килина Сергiївна лежала на пiдлозi у великiй кiмнатi, уткнувшись головою в опалювальну батарею, пiд якою розпливлася пляма кровi.

У великiй кiмнатi, якщо не рахувати досить майстерної копiї картини Айвазовського "Дев'ятий вал", стiни були голi. Анi килима, нi будь-яких прикрас. У невеличкiй склянiй гiрцi сиротливо стояв розмальований японський сервiз. Правда, на пiдлозi у спаленьцi лежав товстий, у зелених тонах, в'єтнамський килим, приємно гармонуючи з двома iмпортними крiслами та диваном, обтягненим шовком, якi займали увесь простiр кiмнатки. А у великiй кiмнатi нi стола, нi стiльцiв з гарнiтура не було. Крiм невеличкого журнального столика з газетами (у той час, коли вперше оглядали квартиру, скинутими на пiдлогу разом з телефоном), бiля широкого вiкна стояв тiльки великий неполiрований робочий стiл, пiд яким лежав звалений круглий стiлець.

У Христофорової, вважав Коваль, вистачало коштiв, щоб умеблювати свою квартиру багатше, навiть iз шиком: у спальнi, в тумбочцi, знайшли велику суму грошей i кiлька ощадних книжок, що валялися серед жмуття всiляких паперiв та квитанцiй.

Дмитро Iванович не раз помiчав, що люди, захопленi улюбленою справою, мало придiляють уваги своєму побуту. Втiм, подумав вiн, розглядаючи квартиру загиблої, можливо, Христофорова мостила своє кубельце в Одесi, а тут була в неї тiльки майстерня…

Час минав, Коваль усе сидiв у Ганни Кiндратiвни, в її суцiльно захаращенiй старим манаттям кiмнатi. Знов i знов питав жiнку про одне й те саме, сподiваючись, що вона раптом згадає яку-небудь важливу деталь або обставину. Вiн усе намагався зрозумiти, кому була потрiбна смерть Христофорової, кому перебiгла дорогу ця рiшуча, настiйлива, але не зла, роботяща жiнка? Кому кравчиня так заважала, що вирiшили позбавити її життя?

Нехай смiшно думати, що своїми вiдвiдинами вiн накликав бiду на цей дiм, як вважає Ганна Кiндратiвна, але якесь невизначене почуття незручностi вiд тої хвилини, як дiзнався про загибель кравчинi, й досi не залишало його. Весь час дошукувався, де ж зробив помилковий крок, який викликав вогонь на його свiдка. Яка з його дiй могла дати таку страшну реакцiю? А може, таки справа не в iсторiї з Журавлем, а в чомусь iншому? I стався випадковий збiг у часi з якимись поки що не вiдомими йому подiями?

Пригадалася остання бесiда з Христофоровою, її раптова розгубленiсть перед тим, як покинула кабiнет. Картав себе, що не зацiкавився несподiваним спалахом її хвилювання. Перебирав у пам'ятi кожне слово, намагаючись вiдновити усю розмову, i не знаходив у нiй нiчого нового.

Дмитро Iванович губився у здогадах. Але вiн не любив вiдступати перед невiдомiстю. I тому з такою прискiпливiстю, щоб не сказати набридливо, напосiдав на стару iз своїми запитаннями. Сподiвався, що вона, i насамперед вона, зможе пролити хоч якесь свiтло на загадкову подiю, на особу i зв'язки своєї сусiдки.

Вiн уже вiдправив старшого лейтенанта Струця в Одесу, щоб той разом з мiсцевим карним розшуком зiбрав вiдомостi про Христофорову, зустрiвся з її донькою Вiтою, яка чомусь не приїхала на похорон, i розшукав якогось одесита Потоцького. Сьогоднi увечерi й сам збирався туди виїхати.

Коваль поглянув на годинник. Мав час до вiд'їзду i вирiшив ще трохи затриматися у Ганни Кiндратiвни.

Оскiльки старенька нiчого нового розповiсти не могла, ще раз повернувся до вiдвiдин Килини Христофорової невiдомим чоловiком.

— Так ви кажете, Ганно Кiндратiвно, — чорнявий, високий, ошатно вдягнений?

— Це хто? — не вiдразу зрозумiла жiнка.

— Та той самий, якого Килина Сергiївна «паном» назвала i якому ви якось дверi вiдчиняли. Говорили, що декiлька разiв до вашої сусiдки заходив. Певно, залицявся. Жiнка вона була приємна, гарна… До того ж самотня…

— Не знаю, — знизала плечима стара. — Я у такi справи носа не встромляю.

— Ну, а що ж iнше? Не плаття собi замовляв!

— Та хiба часто заглядав? Того разу та ще якось раз або два i все. Тi рази тiльки на щiлинку свої дверi прочинила та в коридор заглянула. Бачу, вона його, як i всiх, у кiмнату веде. Я й не цiкавилася далi. Яке моє дiло?

— А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?

— Нi, — заперечила жiнка. — Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi — мороз…

— Очi у нього свiтлi?

— Наче… Я ж вам говорила…

— Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?

Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:

— Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.

— От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його «паном»