Микола Голубець - Велика історія України

що він з ним балакав, а він відповів, що цей чоловік сказав йому таке: «Ви араби дурні, що берете найдорожчого-й найбільш поважаного у вас чоловіка й кидаєте його у землю, де його жруть гади й черваки. Ми палимо своїх небіжчиків огнем і вони у ту мить вступають до раю». Далі він засміявся задоволене й показуючи на костер, сказав:

«З ласки до небіжчика, його бог наслав вітер, так, що вогонь спалить його за годину». І справді не минуло й години, а вже човен, дерево, небіжчик і дівчина перемінилися в попіл. На місці, де стояв витягнений з води човен, зробили вони щось подібне до круглого горба, встромили в середину великий березовий паль, написали на ньому імя небіжчика й імя руського князя, (що тоді правив), й пішли собі геть».

Другий арабський подорожник ібн-Дуст доповнює опис ібн-Фад-лана словами:

«Коли котрий українець помре, вони палять його трупа. Жінки, коли хтось їм помре, деруть собі ножем руки й лице. Як спалять мерця, другого дня йдуть до того місця, де це діялося, збірають попіл, складають в посудину й ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть двадцять кухлів меду, несуть на гріб, там збірається родина, їдять, пють і йдуть геть».

Той сам ібн-Дуст оповідає й про похорони без палення: «Як умре в них хто знатний, копають йому могилу, подібну до великої хати, кладуть його туди разом з одіжжю й золотими обручами (гривнями), що він їх носив. Далі ставлять туди багато страви й посуд з напитками, та гроші. Нарешті кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика, живою. Вихід з могили закладають і жінка вмірає в заперті».

Очевидно такі величаві й пишні похорони справляли тільки знатним людям, з бідними бувало не так. Ібн-Фадлан оповідає між іншими таке:

«Коли котрий з українців заслабне, ставлять йому шатро здалека, кидають його туди й не підходять до нього близько; не говорять з ним, навіть не навідуються до нього за весь час недуги. Особливо, коли це вбогий або раб. Коли він подужає й встане, то вертається до них, колиж помре, то його палять, а коли це раб, то кидають його на жир хижим птицям та собакам».

Тризна

Пиття меду на могилі покійника, про яке оповідає ібн-Дуст, це загальна для цілої словянщини «тризна» - поминки по небіжчику, збережені в народній традиції й досі. Позатим, що про ту тризну говорить літописець, знаємо, що цей звичай не був чужий навіть полянам, яких літописець так вихвалює. Княгиня Ольга, вміраючи заповістила, щоби по ній не справляли тризни, але по свому чоловіці вона таки справила тризну. Деревлянам, що вбили її чоловіка, говорила вона: «Іду до вас, поставте меду доволі біля города, де ви вбили мого чоловіка. Хай поплачу над його труною й справлю свому чоловікові тризну».

Над убитим князем не насипано було кургану й тому Ольга звеліла деревлянам висипати «велику могилу», на якій попоїли деревлян до безтями. Римський письменник Теофілякт, описуючи напад римлян на землю словян, що жили на північ від Дунаю, оповідає, що нарад вдався тому, бо заскочив князя й дружину пяними підчас тризни по княжому браті.

Про що говорять кургани

Оповідання літопису й арабських подорожників про похоронні звичаї поганської України находять повне потвердження в принагідних нахідках та розкопах українських могил та курганів. І справді на просторах України находимо сліди, що хоронили небіжчиків спалюючи їх або кладучи тіла у гріб. Перший спосіб стрічаємо в землях сіверян (Чернигівщина), другий переважає в землях деревлян та бужан. На правобережній Україні стрічаємо найчастіше похорони при помочі закопування небіжчика в землю. Правда, сам спосіб хоронення бував теж різний. В одних місцевостях клали небіжчика у викопану яму, в других клали його на землі, або на невисокому насипі й над ним сипано могилу. Нерідко вживано деревляних домовин, одноцілих, видовбаних у деревляній колоді, або скринь збиваних цвяхами. Могилу сипали мабуть не зразу, а досипували щороку при нагоді поминок.

З безліччі курганів України на перше місце висуваються кургани Чернигівщини (колишньої Сіверянщини). Просліджено тут до тисячі могил розкинутих понад берегами рік Десни, Стрижня й Білоуса. Біля 150 могил просліджено біля містечка Сиднева над рікою Сновою, біля трицяти могил розкопано біля села Лавринівки на березі ріки Молотечни та більш тисячі курганів просліджено в околицях Переяславля над рікою Трубежем. Усі вони відносяться до поганської доби історії сіверян і виказують три способи похоронів: кострами, урнами й цілими кістяками.

Найбільший і найбагатший з чернигівських курганів, це т. зв. Чорна Могила, що стоїть у самому саді Єлецького монастиря під Черниговом. В ній найдено останки похоронного інвентаря по спаленні двох знатних небіжчиків. Між іншими найдено тут металічну масу з двох стоплених шоломів, двох кільчаток (кольчуг) й іншої зброї. Під одним із шоломів найдено сліди спаленої шапки, розтоплених ґудзиків та золотих споєнь. Далі найдено два довгі ножі, два сріблом ковані турові роги й дві візантійські монети з IX сторіччя. Понижче того металічного стопу найдено останки костра зі спаленими людськими кістками, кістками тварин, птахів і риб, звуглене збіжжя, два стоплені мечі, дві списи, одну шаблю, три ножі, наконечники копій і стріл, декілька срібних ґудзиків, недогарки парчі, вудила, стремена, багато біжутерії, шматки кістяних гребенів з різьбленими окрасами, одну кістяну голку, два роди кісток до гри, кілька тонких залізних судин з ручками, бронзовий посуд, залізний замок з мідяною пружиною, залізні ключі, серпи, долота, сокири, ножики, каміння до гострення ножів, пряслиці й інше. Як бачимо, в Чорній Могилі покладено для вжитку небіжчиків все, чим тільки вони користувалися в мирному й воєнному житті на землі й тим самим збережено для прийдешніх поколінь зразки тогочасної культури. Не менше багатий інвентар найдено в кургані «Княжни Черни»в самому Чернигові.

Куди багатшими в побутовий інвентар бувають кургани з цілими, непаленими небіжчиками. Бувало багато відмін таких похоронів, але у загальному виглядали вони так: на дні могили, найчастіше в деревляній домовині, лежить кістяк покійника, на спині, з простягненими ногами. Руки теж простягнені продовж тіла. Головою повернений покійник на захід. На кістяку й довкола нього розложена ціла безліч предметів домашнього обиходу, з яких ми й можемо так виразно відтворити рівень матеріяльної культури поганської України.

Посуд

Староукраїнський посуд складався зразу з глиняних горшків, мисок та деревляних відер, кованих залізними, а то й срібними обручами.

В порівнянні з стрункою й видосконаленою формою грецького посуду, український посуд був низький, присадистий, але це не позбавляло його