Павло Вежинов - Сліди залишаються

білизною. На підлозі валялися порожні пляшки, олов’яні обгортки від шоколаду, недокурки, обривки газет і особливо багато шматків хліба і сала. Оглянувшись, полковник Філіпов побачив телефон і з радістю констатував, що він не пошкоджений. Підійшовши до нього, полковник швидко почав набирати якийсь номер.

— Товаришу полковник, а звідки ви дізнались, що я тут? — раптом спитав Пешо.

— Від Юлії… Почекай хвилинку!

Як тільки був набраний номер, з другого кінця проводу негайно обізвалися, наче там чекали тримаючи руку на трубці.

— Товариш Андреєв? — спитав полковник, жартуючи, змінюючи свій голос. — Прошу, говоріть! — Обернувшись, він сунув трубку в руки Пешо. — Держи!

Глибоко схвильований, вражений несподіваним ходом подій, хлопець взяв трубку і підніс її до вуха.

— Тату… — сказав він тихо, хриплуватим голосом. — Це я…

В надійні руки

Цієї ночі майже ніхто з учасників події не міг спати.

Лише Юлію відвезли одною з автомашин додому. Перед будинком між полковником і дівчинкою сталася суперечка, як їй зайти в квартиру — у двері чи знов через вікно. Зрозуміло, дівчинка енергійно наполягала: через вікно! Полковник повеселішав, гра сподобалась йому.

— Нехай буде так, — сказав він, по-батьківському плескаючи Юлію по худеньких плечах. — Однак завтра повідомимо батька, інакше не можна.

— Прошу вас, товаришу полковнику, не кажіть йому! — попросила дівчинка з безпорадним виглядом.

— Як же можна не сказати? — стримано посміхнувся полковник. — Ми зобов’язані сказати йому.

Юлія кивнула Пешо, який повинен був їхати машиною до Міністерства. Раптом вона простягнула йому свою білу ручку крізь відчинене віконце, очі її налилися сльозами. Вперше їм довелося потиснути один одному руку, як це роблять дорослі.

— Ти не сердься на мене! — сказала вона, майже плачучи. — Сам бачиш, що я не вину вата…

Пешо відчув, що і в нього очі сверблять.

— Щоб я на тебе сердився! — вигукнув він схвильовано. — Мені нема за що на тебе серди тись!

Автомашина рушила. Незабаром на безлюдній вулиці, де жила Юлія, якийсь випадковий прохожий побачив здалеку незвичайне видовище: два молодих офіцери в синіх кашкетах, обидва збентежені своєю незвичайною місією, допомагали дівчинці стрибати через вікно в кімнату. Опинившись всередині, Юлія уважно прислухалась. Тихо! Вона махнула рукою двом своїм друзям, які ще дивилися знизу, посміхнулась їм і зникла в темряві кімнати. В ту ж мить на вулиці тихо запрацював мотор автомашини.

В цей час Пешо, сидячи в кабінеті полковника, вже докладно розповідав Філіпову історію з кинутим ключем.

Полковник часто перебивав його, розпитував про найменші дрібниці, задавав додаткові запитання. Розповідь Пешо чи, вірніше, розмову його з полковником весь час записував стенограф. Від уваги полковника майже нічого не сховалось. Ні продавець, до якого звертався Тороманов, ані зміни в туалеті пані Тороманової.

З самого початку дві обставини привернули увагу полковника Філіпова — відвідування Торомановим букіністичної книгарні і нічна подорож на автомобілі. Поки він з’ясовував найменші дрібниці та епізоди, що стосувались відвідування книгарні, подзвонив телефон. Полковник узяв трубку, послухав деякий час з байдужим виразом, потім коротко наказав:

— Гаразд! Продовжуйте розшуки. — Потім, глянувши на хлопця, задумливо додав: — Тороманов утік разом з дружиною! Іншого, зрозуміло, не можна було й чекати!

Щодо автомашини, на якій Тороманови їздили вночі, Пешо міг дати про нього вичерпні відомості — марка, модель, зовнішні відмітні риси — все, крім номера. Як не дивно, а номер він забув, хоч і пам’ятав окремі цифри. Виникла необхідність викликати серед ночі Чарлі, і один офіцер поїхав за ним.

— Це питання надзвичайно важливе! — серйозно сказав полковник Філіпов, наче говорив з кимось із своїх помічників. — По-моєму, диверсанти втекли з міста на машині. Думаю, що це та сама машина, на якій їздив Тороманов.

— Я не чув, щоб заводився мотор, — сказав Пешо. — Я дуже уважно прислухався, навіть чув, як відчиняли й зачиняли двері внизу, але машина не під’їжджала.

Полковник посміхнувся.

— Нічого дивного немає, — сказав він. — Бандити вжили заходів, щоб виїзд їх з міста автомашиною залишився в таємниці. Вони, однак, не подумали про одну дрібницю.

Очі Пешо заблищали від цікавості.

— А мені ви скажете, яка це дрібниця?

— Звичайно, ти ж мій помічник! Вони не зважили на дощ! Та і навряд чи вони гадали, що тебе знайдуть в квартирі ще цієї ночі…

— Як це на дощ? — не зрозумів Пешо.

— Дуже просто. Машина, яка повезла диверсантів, зупинилась не біля будинку, де живе інженер Дончев, а за рогом, на іншій вулиці, щоб ти не почув стукоту мотора. Поки машина чекала їх, пройшов невеликий дощ — хвилин на п’ять. Потім машина поїхала. Розумієш?

Пешо подумав трохи, потім збуджено вигукнув:

— Зрозумів! Машина поїхала, а там, де вона стояла, місце залишилось сухе.

— Молодець! — щиро захоплений, обізвався полковник, плескаючи хлопця по спині. — Молодець, саме так!

Пешо весь аж зашарівся від похвали.

— Звичайно, — говорив далі полковник, — вони могли не припустити цієї помилки. На вулиці ростуть великі акації, під ними так само сухо. Шофер міг просто загнати машину під одну з них, але не догадався.

— А точно, що сухе місце залишене автомобілем?

— Абсолютно точно! — похитав головою полковник. — Виразно видно відбиток покришок, ми навіть знаємо марку машини.

— Ах, як цікаво! — вигукнув зовсім по-хлопчачому Пешо.

Встановлено іще цікавіший факт, про що недавно повідомили мені, — говорив далі полковник. — Перед будинком Тороманова, приблизно в той же час, зупинилась легкова автомашина з абсолютно тими самими покришками. На вологій бруківці виразно видні відбитки коліс.

— Значить, поїхали разом?

— Так, разом! Коли б ми знали номер, через якийсь час було б відомо, що легкова автомашина під таким-то номером виїхала уночі з Софії і в якому напрямку. Звичайно, найбільш ймовірно, що злочинці змінили номер машини…

— Змінили номер? — розчаровано похитав головою Пешо. — А, товаришу полковник, ви знаєте, звідки прийшли диверсанти?

Можна догадатися. Крім того, ми виявили в квартирі різні дрібниці, які вони залишили в поспіху. Ця група, безперечно, перебуває на службі в американців. Сформовано було її в Західній Німеччині, потім перекинуто в Грецію… А як пробралась в Болгарію — про це ми дізнаємось потім…

— Коли потім?

— Коли їх зловимо!

— Треба їх зловити, товаришу полковник! — вигукнув Пешо з таким запалом, що полковник Філіпов посміхнувся. Звичайно, він не знав, яка буря бушує в душі хлопця. Пешо розумів, що його необдуманий вчинок став причиною того, що злочинці втекли; це гнітило його, і він від усього серця бажав, щоб їх найшвидше зловили. Тільки такий кінець полегшив би його стан і зняв би хоч якоюсь мірою з його сумління цю тяжку провину. Поки чекали Чарлі, полковник вийшов і незабаром повернувся в кабінет з кількома альбомами фотознімків.

— Якщо ти побачиш