Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

свободи, а в Московщині існує лише смерть, темнота і рабство. Якщо ви підете до Московщини, то впадете до могили всякого національного життя, всякої свободи». Тогочасні московські енкаведисти схопили Бакуніна в Дрездені і привезли «на родіну», де посадили до тюрми. Пізніше (в 1851 р.) М. Бакунін покаявся і написав цареві сповідь. У ній закликав царя стати на чолі слов’янства і почати панслов’янську боротьбу проти поневолення слов’ян німцями. В тій своїй сповіді він писав: «Хоч я маю демократичні переконання, але я завжди в глибині своєї душі обожнював Вашу Величність, часто мимо своєї волі. Обожнював, бо Ви єдиний з усіх монархів Европи зберегли вірність манаршому покликанню. Я бажаю, щоб Росія була республікою, але не з парламентом. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом, конституційними формами; навпаки, я завжди погорджував ними, бо бачив їх наслідки у Франції, Німеччині і на Всеслов’янському Конгресі в Празі. Я твердо вірю: Росія (с. т. Московська імперія. — П. Ш.) потребує сильної диктаторської влади, влади не обмеженої ким–будь або чим–будь (скорочено з: Н. Kohn. «Panslavism»).

Був примушений? Ні! Ці самі думки він повторював кілька разів у своїх листах до приятелів. Та і царі ніколи не примушували каятись, як це роблять тепер червоні царі. Хто каявся тоді, то каявся добровільно, щиро, як каявся Булатов, О. Бєстужев, М. Муравйов і чимало інших (напр., Ф. Достоєвскій). А, властиво, і те «каяння» М. Бакуніна не було ніяким каянням. Не було, бо ж його «анархізм» був ніщо інше, як старий московський деспотизм. Це він і підкреслив аж тричі у своїй сповіді. Республіка БЕЗ парламенту, АЛЕ З диктаторською, ніким і нічим не обмеженою владою. Один з найбільших московських деспотів, Нікалай І, на думку М. Бакуніна, «єдиний, що зберіг вірність монаршому покликанню»; іншими словами, для М. Бакуніна монарше покликання — це деспотизм. Тому–то він, дійсно, щиро признався, що в душі обожанював Нікалая І, будучи «анархістом». У того московського «анархіста» просто проснулася московська душа, яка прагнула і тужила століттями за нічим іншим, лише за деспотизмом. В XIX ст. деякі москвини (декабристи, западнікі, соціялісти, ліберали) були «скочили в гречку» європейських ідей, але як тільки тверде життя вдаряло їх по голові, вони вмить «пратрєзвлялісь» (опам’ятовувалися) і йшли за покликом своєї національної душі. Це і занотувала історія в своїх анналах. Перша московська конституція прожила лише 10 днів (за Анни), а друга — лише 10 років (за Нікалая II).

Европейська аристократія, шляхта і середній стан на всякого роду державних радах чи своїх з’їздах завжди намагалися абмежити самодержавство своїх королів. Англійський парламент не лише обмежував, але навіть і скидав з трону своїх королів. Щось цілком протилежне бачимо в Московщині. Московські Земські Собори завжди своїм завданням і метою скликання ставили, власне, скріплення самодержавства, тому–то вони і збиралися лише під час ослаблення самодержавства — під час династичних криз. Саме за часів династичних криз 1608 р., 1773 р., 1825 р., 1917 р. московський народ бунтувався, отже, за часів ослаблення, але ніколи за часів твердої, деспотичної влади. Европейці послаблення влади королів використовували, щоб обмежити їх права. Москвини, навпаки, — бунту валися, щоб посилити владу царя. Чому такий, незрозумілий нам, європейцям, парадокс?

Поперед ми вже говорили, що МОСКВИН, оточений у своєму пралісі смертельними небезпеками, що їх він не міг бачити ані передбачити, почувався безпорадним, і, цілком природно, його тваринний інстинкт самозбереження погнав його шукати захисту в гурті таких, як і він, — Москвин створив абщіну. Але й в абщіні він не чувся цілком безпечним, бо кожен член її мав — фігурально висловлюючись — «ніж за халявою», що його не вагався вжити проти іншого члена, коли це було б потрібно йому, бо жодного морального чи релігійного стриму ці варвари не знали (пригадайте наведені в «Павєстваваніі о Расіі» приклади). Так виникала сама собою потреба в якійсь силі, що не дозволяла б вживати тих ножів надто часто. В європейців тою силою був страх перед Богом і моральні засади християнської культури. Яка релігійність і яке християнство були у москвинів, — ми говорили. Таким чином, тою силою, що втримувала москвинів від взаємної різанини, став страх перед царем і перед владою, ним наставленою. А звідси цілком логічний (у тих дикунів інстинктовий) висновок: послаблення влади царя — це збільшення небезпеки для кожного з них. Москвин інстинктово відчуває, що без «начальства», і то начальства більш жорстокого, ніж він сам, ніж його нарід, — вони поріжуть один одному горлянки.

До цього долучився ще другий чинник. Як знаємо, московський праліс породив і виховав у Москвина почуття безпорадности. Абщіна, вбивши зародки індивідуальної ініціятиви у Москвина, ще більш посилила в нього це почуття безпорадности і на цьому виховала у Москвина почуття отарности. Ясна річ, отара потребує провідника, бо ж інакше не існувала б. Звідси народилася і скріпилася у Москвина туга за авторитетним для нього проводом. Єдиним же авторитетом для Москвина є деспот, бо жодних моральних чи релігійних засад немає. Кожний Москвин, від аристократа до мужика, відчуває, що недеспотична влада не мала б сили вдержати лад і забезпечити життя кожного з них. Це і висловив Пьотр І: «Сія саринь нічєм, кромє жєсточі, унята бить нє может». А він знав свій народ добре. Тут і лежать корені московського добровільного рабства. Тут також лежить пояснення тої особистої любови і того особливо глибокого значення, через які наділяє москвин своїх деспотів пестливим епітетом «батюшка». Для них цей епітет має величезне психологічне і практичне значення. Ця отара безпорадних дикунів, втративши «батюшку», втрачає психічний ґрунт під собою; втрачає віру в свої сили; почуває себе осиротілою в повному значенню цього слова. Так навіть і висловлювалися. Коли Іван IV — цей один з найбільших їхніх катів — розіграв комедію, ніби–то він хоче відмовитися від трону, то вся Москва, від найвищого вельможі до найнижчого жебрака, зібралася на кремлівській площі і навколішках благала свого ката «нє асіратіть іх». Та самісінька сцена повторилася на тій самісінькій площі 400 років пізніш. Коли конав Й. Сталін, на кремлівській площі стояли від ранку до вечора тисячі москвинів і молилися. Думаєте — молилися, щоб той скорше сконав? Чужинецькі кореспонденти свідчать, що на їх обличчях аж надто ясно було видко глибокий сум, тривогу, розпуку і навіть сльози у багатьох. Тисячі старших москвинів (особливо московок), відвідуючи мавзолей, в якому лежать «мощі» Лєніна, завжди хрестяться; очевидячки моляться за душу свого «батюшки».

Европейці (отже, і українці) втративши свого провідника, сиротами