Людмила Петрівна Іванцова - Гра в паралельне читання

Дідок вказав поглядом на прозорий напис, а потім багатозначно підняв палець угору.

– Прислухайтесь до наступного ряду слів, шановна! Не всі вони родичі, але ж ви прислухайтесь: ПАРА, ПАРАДОКС, ПАРАЗИТ, ПАРАБЕЛУМ, ПАРАЛІЧ, ПАРАНДЖА, ПАРАНОРМАЛЬНИЙ, ПАРАШУТ, ПАРАНОЯ… Розумієте? З отого начебто безневинного ПАРА та виповз такий тривожний спектр подібностей! Ні-ні, я ні в якому разі не стверджую, що ці слова мають спільну етимологію! Але, смакуючи літери й фонеми, я шукаю неусвідомлені зв’язки… Відкритий звук «а», який гіпотетично не несе ніякої загрози – не шипить, не рипить, не вимагає складати губи трубочкою… Що вже може бути простішим за нього?! З цього починають навіть немовлята! Правда, звуки «п» та «р» не найкраща для нього компанія. Один, ніби приглушений постріл, другий взагалі мов ричання звіра… Наше щастя, що ми не французи! Бо їхній «r» більш грубий і занадто хрипить, а це не так уже й личить «мові кохання», – професор невдоволено насупив брови. – От німецький «r» м’який і практично нечутний, вимовляється він розслаблено і на видиху. То про що це я? А! Тож ваша ПАРА не така проста, як ви думали!

Професор питально подивився на попутницю, заскочену зненацька такою лекцією.

– Ви навіть не уявляєте, наскільки ви праві, пане професоре, – сумно всміхнулася й зітхнула Жанна. – Непроста пара… Але я, власне, хотіла написати слово ПАРАЛЕЛІ.

Професор на мить знітився, зазирнув у вічі жінці, потім глянув на віконне скло, підвів очі до стелі, ніби там щось було написано, і промовив:

– Так-так… У Давній Греції словом «паралель» називали лінію, яка йде вздовж іншої лінії, але ніколи не перетинається з нею. Це вже потім до слова додався географічний відтінок і паралелями стали називати лінії на карті для зручності визначення широти. Але вони теж не перетинаються й умовно здавлюють наш глобус кільцями, мов металеві пояси, що обіймають бочку… Паралелі… – він задумливо подивився у завіконня, потім на Жанну, зробив рукою жест, ніби підняв на голові капелюх, старомодно вклонився і за кілька секунд зник у купе навпроти.

Жанна ще кілька хвилин стояла біля вікна, вражена неоднозначністю того, що почула в нібито філологічних спостереженнях професора. Параліч. Паранджа. Параноя…

Грюкнули двері тамбура, і по коридору пропливла огрядна провідниця. Жанна, було, подумала попросити в неї чаю чи кави, але глянула на годинник і вирішила, що о шостій ранку можна ще обійтися. Вона повернулася в купе, вмостилася на нижній полиці, відкрила ноутбук, знайшла наступне оповідання і занурилася в читання, щоб позбутися думок про своє.

Зустріч

Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стіни диліжанса та здригаючись на вибоїнах. У своєму нездоровому напівсні він намагався оживити приємні теплі образи, щоби сховатися в них від гуркоту коліс та протягів, які настирливо холодили обличчя.

Найбільш підходящим спогадом, пухнастим і ласкавим, як кошеня за пазухою, чи хвилею, що інколи обпалювала нутро, була вона – Світлана. Про неї думалося-мріялося йому в колотнечі цього засобу пересування, котрий, як міг, наближав нашого героя до здійснення його мрій, продуманих до дрібниць.

Правда, погода підвела. Рухаючись на південь, Євген очікував побачити квітучі сади, ажурно-зелені гаї, прошиті сонячними променями крізь молоде листя, але замість цього його вразила абсурдна зміна погоди: різкий північний вітер, мокрий сніг, що покрив зелені поля і придорожні канави, не пожалів навіть квітучі абрикосові дерева. І все це на тлі темно-сірого неба, по якому сунули важкі брудні хмари.

Коні місили копитами сніг упереміж із дорожньою багнюкою, невдоволено фиркали і теж, мабуть, дивувалися, куди пропала весна, яка щойно наобіцяла купу довгоочікуваних радощів.

* * *

Сусіди, що ділили з Євгеном простір диліжанса, посварилися ще на початку вояжу і демонстративно промовчали всю дорогу, аж поки не вийшли. Євген переставив свій невеличкий саквояж (тільки необхідне плюс подаруночки) з колін на сидіння навпроти, випростав ноги вперед, посовав ними, влаштовуючись зручніше, якщо це взагалі було можливо. Зараз би чаю гарячого… Чи горілки? Щоб зовсім не розхворітися. Чи і того, й іншого. І борщу гарячого. Було б добре…

Якось погано виходить: нарешті до неї – і застуджений… Так давно не бачилися, так мріялося-думалося, і ось на тобі… То що ж тепер, повертатися?! Від цієї думки йому стало навіть страшно. Більша частина дороги позаду. Вперед, вперед, конячки! Доповземо, доїдемо, а там уже…

Вона ж не просто так… Вона все зрозуміє, вона своя, «рідненька», як інколи виривалося йому з вуст. Знову їй із ним клопіт… Голова болить. Навіть думати не хочеться, як то воно далі піде. Головне – дістатися місця. Вона щось вигадає, зробить, «поворожить», покладе прохолодну ручку на лоба, поцілує кожне око по черзі, потім у губи, притиснеться вся-вся…

Все мине. Завжди спочатку погано, а потім минає. Все минає…

Все? А чи хоче він, щоби все минуло? Це означає, що вона, Світланочка, теж піде кудись далі, зшивши їхні життя за крайчики і зав’язавши вузлик на блискучій нитці спільних спогадів.

Тільки не це! Тільки не зараз, нехай потім коли-небудь, коли-небудь у цьому «можливопотім», про яке ще рано думати… А поки що все добре… Правда, рідко… Але ж краще рідко добре, ніж часто погано? Мабуть, температура піднімається, якщо він про це думає. Зазвичай ці думки сидять, мов миші, у своєму окремому ящичку, не сміючи розповзатися, а тут, бач, які хоробрі стали…

* * *

Зупинилися під ліхтарем. Євген вийшов, однією рукою притримуючи довге пальто, в іншій ніс саквояж, незграбно грюкнув дверцятами та махнув рукою: «Рушай!» Диліжанс поїхав далі на станцію. Євген завжди виходив тут, її будинок близько, за рогом, вже звідси видно вікно, он, ледь світиться… Щось метнулося там чи здалося? Остогидла ця снігова каша! Ні тобі парасолі, ні дощовика… Але йти вже недовго. Ще кілька хвилин – і разом!

Подзвонив у двері під’їзду. Консьєрж відкрив, кивнув, усміхнувся. Не спитав, до кого. Упізнав. Добре це чи погано? Посміхнувся якось так… Мало хто тут іще ходить? Та ну його… Швидше! На другий поверх. Він почав розмотувати з шиї шарф і раптом побачив на першій сходинці каштан. Трохи зморщений, але справжній. У квітні?! Нахилився, підняв. Окуляри запотіли з холоду. Байдуже. Самі відійдуть. Руки зайняті.

Та що це?! На кожній сходинці скраю – по каштану. Уздовж обох маршів. Аж до самих її дверей. Останній – на