Людмила Петрівна Іванцова - Гра в паралельне читання

Може, то Руслан послав їй знак, таку втіху, розраду чи забавку, таку гру, втілившись після смерті у паралельному існуванні поруч із Жанною, прибравши вигляд іншого, дуже схожого, але й дуже інакшого чоловіка? Скільки це могло тривати, тримаючись лише на патологічній прив’язаності до померлого коханого, лише на її фантазії?

Мало-помалу реальний образ справжнього Руслана почав стиратися з пам’яті, витіснений образом Руслана-Віталія. Але ж той, перший, все одно б подорослішав і став із роками таким самим, хоча направду зупинився на тридцяти. І сьогодні Жанна вже була старша за нього.

Мама і навіть брат Володька сварили її час від часу, що зв’язалася з одруженим, законсервувала своє життя. Дорікали, що розвалювати чиюсь родину – свинство, а не розвалювати, то так і просидиш найкращі роки, паралізовано чекаючи на крихти з чужого столу. Вони жодного разу не бачили Віталія, спершу і не здогадувалися, але якось під маминим напором із приводу того, що життя триває, треба якось його влаштовувати, адже Руслана не повернути, Жанна зопалу й видала, що вже має стосунки з чоловіком, які її задовольняють.

Після перенесеної на очах рідних важкої депресії Жанна й направду наче почала оживати, але такої комбінації від неї не чекав ніхто. Мама, з одного боку, раділа, що донька вилюднює, а з другого, історія з «тим жонатим» затяглася. Жанна не шукала нічого іншого і незрозуміло чому трималася за те, що мала. Тож і почала мама бурчати, а Володька навіть намагався її знайомити з якимись, на його погляд, нормальними мужиками. Але все залишалося на своїх місцях.

Невдовзі після зустрічі однокласників Жанна орендувала квартиру, не бажаючи більше тіснитися в одному помешканні разом із мамою, Володькою і його дівчиною та передбачаючи розвиток стосунків із Віталієм. У новому житлі вона вже не розвішувала по стінах і не розставляла всюди фотокарток Руслана. Залишила їх у матері, а його самого – в глибині душі, там, куди Віталій не міг та й не прагнув зазирнути.

Минуло понад півтора роки. Майже два. Вона відганяла від себе думки, що так навряд чи триватиме вічно. Як і не планувала втручатися в чужу родину. Віталій її влаштовував саме в такій ролі, яку вона йому відвела на самому початку, зрозумівши у перші тижні знайомства, що він – не Руслан і ніколи ним не буде. Надто різними вони були в усьому, крім фізичного втілення. І лежачи з ним у ліжку в темній кімнаті, Жанна з перших днів просила Віталія не вмикати навіть нічника і ніколи нічого не говорити під час їхньої близькості, хоча чоловіки і так не дуже схильні до розмов у такі хвилини. Ось тоді – губами, руками, усім своїм тілом – вона переживала хвилини єднання з коханим, який так і не став її чоловіком, не став батьком їхньої дитинки, бо якісь безжалісні сили поставили хрест на всіх планах. І тримаючи біля себе Віталія, Жанна ніби дурила тих, хто зіграв із нею такий злий жарт, уривала собі з потойбіччя крихти щастя, яке їй не судилося. Руслан більше не марився.

Учора, засинаючи під стукіт коліс, вона молила його наснитися і дати їй пораду, як жити далі, чи руйнувати ті штучні стосунки з Віталієм, – без любові, без глибини, без перспектив, – чи продовжувати відносини з Андрієм, який абсолютно випадково з’явився в її житті і так ненав’язливо і дивно зумів досягти того, про що чоловіки з її оточення останніми роками і мріяти не могли. Але що він за людина, як то може у них скластися – хіба вона це знає? Уперше за останні роки Жанна відчула себе на роздоріжжі, а порадитися не було з ким. Руслан не приснився.

Сьогодні вона повернеться до Києва. Попереду два вихідні, а це священний час, який належить родині, і Віталій не з’явиться. А навіть якщо і приїде обійнятися, то поспіхом, позиратиме на годинник і знову щось брехатиме по мобільному своїй Тамарі. Не любить він Жанну. Та й Тамару не любить, мабуть. Живе, як живе. Йде, куди ведуть. Йому спокійно і зручно жити з нею, передбачуваною, спокійною, нормальною, турботливою. Але коли Жанна обрала його того лютневого вечора, пішов у ці стосунки, мабуть, швидше з цікавості, ніж через раптову пристрасть чи тим більше – кохання. Дивне життя: чоловік зраджує одній нелюбій жінці з іншою нелюбою. А чи було воно взагалі у його житті, те кохання? Жанна інколи думала про це, але при всій своїй прямоті так жодного разу і не спитала. Хоча навряд чи він не мав ніколи нікого, крім Тамари… Та Жанні до того було практично байдуже. Вона знала, чому вони разом, і це її влаштовувало. Не знала лише, на скільки. Десь колись вона вичитала таке: «Є – стосунки, а є – любов. «Стосунків» у мільйон разів більше, ніж любові».[11]

Жанна тихенько вислизнула з купе, пройшлася вздовж вагона, позираючи у вікна: на вулиці ніч лишень починала переходити у темно-сірий ранок. Біля одного з вікон вона зупинилася, вдивляючись у незнайому далечінь та чужі вогні, потім стала проводжати поглядом стовпи з натягнутими між ними паралельними дротами електропередач, що бігли вздовж залізничної колії… Замислившись, автоматично почала малювати пальцем по склу так само паралельні лінії, потім вивела на вікні прозорі літери «ПАРА»… Власне, вона писала б і далі, якби не чоловічий голос за спиною, що змусив її здригнутися.

Поруч із Жанною звідкись виник худорлявий літній чоловік із професорською борідкою та в окулярах на розумному обличчі.

– Перепрошую, пані, це слово чи лише його частина?

Жанна оніміла від несподіванки і мовчки дивилася на «професора» (бо він був схожим саме на старенького інститутського викладача), який позирав то на ледь помітний слід від Жанниного пальця на склі, то на саму жінку.

– Частина, – ледь чутно вимовила вона й озирнулася – в довгому коридорі вагона більше нікого не було.

– Аааа… – загадково всміхнувся дідок і вказівним пальцем притиснув окуляри до перенісся.

– Перепрошую? – не розуміючи, здивовано ворухнула бровами Жанна.

– Власне, було б не дивно, і навіть набагато краще, якби молода красива жінка виводила пальчиком на склі слово «пара», а не цю непередбачувану і не надто визначену морфему, – зітхнув він.

– Тобто? – Жанна все менше розуміла суть розмови.

– Як професор філології з великим досвідом мово– та людознавства, мушу вам відкритися, що маю неабияку слабкість до розмірковування над словами та їхніми складовими.

– Цікаво, – пожвавилася Жанна, припустивши, що професор, напевно, давно на