Людмила Петрівна Іванцова - Гра в паралельне читання

Він, підіймаючись, зібрав їх усі. Спочатку в жменю, потім у кишеню, тоді в другу… Навіщо? Але ж це вона! Більше нікому. Це ЇХНІ каштани. Берегла всю зиму в плетеному кошичку для цукерок на підвіконні. Непередбачувана жінка! У кращому сенсі цього слова. Навіщо вона розклала їх, як нитку Аріадни, ніби він міг заблукати?! А він навіщо зібрав, навіть не замислюючись? А навіщо взагалі все це, хто знає? А без цього як? Страшно подумати…

* * *

У нагрудній кишені задзижчало.

Він поставив саквояж на килимок, поклав два останні каштани в кишеню, дістав вібруючий мобільний.

«Так, так, доїхав, нарешті. Змерз, здається, застудився. Влаштуюся, передзвоню тобі. Напарюся в душі, повечеряю, наберу тебе, усе розповім. Ага, бувай. Не хвилюйся. У вас усе нормально? Ну, бувай!»

Господи, забув! Зняти обручку! Так, поки що в кишеню. Нічого не міняє, але хоч не так душу рве… Умовність. Така гра. Третій – зайвий. C’est la vie[12]. Голова важка… Усе. Подзвонити.

Піднімає руку. Знову дзижчить мобільний. Смска. Від неї?!

ДВЕРІ НЕ ЗАМКНЕНІ, ЗАХОДЬ.

Дзвонити вже не треба. Підіймає саквояж, ліктем натискає мідну ручку дверей униз, вони піддаються, відчиняються, впускаючи гостя. У коридорі темно. Назустріч виходить кіт, помітний лише за відблиском очей, обнюхує його ногу, треться об штани, муркоче. Євген ставить саквояж долу, пальто звалюється з його втомлених плечей, ковзає по руках саме, каштани в обох кишенях приглушено стукають об підлогу. Кудись у темряву відкочується коробочка з іграшками для дівчат, кіт обнюхує несподіваний безлад.

– Світланочко… Це я. Я приїхав. Я так поспішав до тебе. Не сердься на мене. Я розумію, ти чула… Але ж ми дорослі люди, ну, так у нас усе по-дурному… Таке в нас із тобою життя. Ти де?

Тиша.

Сідає долу, прямо на пальто, кіт забирається до нього на руки…

– …я, здається, захворів. Знову на твою голову… Але я швидко-швидко вилікуюся. Ти не думай, випадково так вийшло. Я так сумував, ти не уявляєш… Я так хотів тебе обійняти, а ти ховаєшся. Я ж відчуваю запах твоїх парфумів. Ти образилася чи просто дражнишся?.. Я зібрав усі каштани. Пам’ятаєш, як ми їх… Звісно, пам’ятаєш. Світланочко, іди до мене… Іди, я тебе обійму, пожалію, ти мені розповіси все-все, як ти тут… Ось, кіт уже зі мною. Ну, ми обоє тебе просимо – прости нас за все, іди сюди, ми більше не будемо… Усе якось вирішиться. Рано чи пізно. Я обіцяю. Не мовчи, га?

* * *

Дзижчить мобільний. Євген навпомацки в темряві дістає з кишені пальта слухавку, екран освітлює його обличчя та трохи коридор. Знову смска.

ЗАЙШОВ? ГРІЙСЯ. ВАННА ГОТОВА. Я ВІДІГНАЛА МАШИНУ В ГАРАЖ, ЗА ДВІ ХВИЛИНИ БУДУ ВДОМА.

Євген підвівся, ввімкнув світло, повільно недовірливо озирнувся, полегшено зітхнув. І в квартирі, і в голові разом посвітлішало. Підняв пальто, повісив його на гачок, дістав із кишень усі каштани, виклав із них коло на підлозі, знайшов під комодом подаруночок, вимкнув світло, став у коло обличчям до дверей, закрив очі і завмер. Кіт став біля нього.

Тихо. Тільки серце калатає. Його? Кота? Обох?

Жанна зітхнула. Оце тобі й «Доброго ранку!». Та що ж то за жінка така – ота авторка, котра час від часу зачіпає їх за живе?! Скільки їй може бути років? Самотня чи заміжня? Чи має дітей? Цікаво, як виглядає? Уже не було сумніву, що писала жінка. Але щодо віку її, професії та життєвого досвіду залишалося лише здогадуватися. Жанна за своїм фахом більше розуміла й уявляла життя виробничників, інженерів, ніж тієї невідомої богеми, про яку дізнаєшся лишень зі сторінок глянцевих журналів, з телепередач та Інтернету. Та й усі ті епатажні новини не надто спонукали в них вірити. Хіба мало пліткує жовта преса про Пугачову, Моісеєва, Ані Лорак чи Настю з Потапом? Але ж то – люди зі сцени, публічні, хоча теж живі люди. А якими є ті, хто сидять десь у куточку за комп’ютером і пишуть романи? Чи хтось їх бачив в обличчя? Жанна могла перелічити на пальцях однієї руки авторів, портрет яких так-сяк собі уявляла. Власне, це вперше письменник викликав такий її інтерес. Зазвичай вистачало просто цікавого сюжету книжки.

З верхньої полиці почала злазити огрядна жіночка років п’ятдесяти з пом’ятим за ніч обличчям та закудланим волоссям кольору червоного дерева. Жанна кинула погляд на неї і не втрималася від посмішки, бо ж подумала: а раптом це саме вона минулого разу згубила в купе зелененьку флешку?

8

Не знайшовши в Інтернеті за допомогою пошукових систем абсолютно ніяких слідів Лілі, Віталій понишпорив іще на сайті Однокласників і на Фейсбуку, де колись позаводив собі сторінки, але практично не заходив туди – нецікавим і незрозумілим було йому те віртуальне життя та спілкування. Не уявляв, як це в когось може бути сто чи п’ятсот друзів, а то й більше. Хіба то друзі? Натовп якийсь…

Пошуки за прізвищем у соцмережах теж не дали результату. Хоча, звісно, якщо Ліля об’явилася там, то могла бути під новим, чоловіковим іменем чи взагалі під вигаданим нікнеймом.

Віталій відкрив сейф, дістав пляшку коньяку і випив чарку, не закусюючи. Сходив до вбиральні, пополоскав зуби. Викурив біля вікна ще одну цигарку. Зажував гумкою, усвідомлюючи, що зараз за кермо. Зібрав свої речі в портфель і лишень хотів вимкнути комп’ютер, як раптом згадав, що сьогодні – останній день відрядження Жанни, яка, певне, вже знаходиться десь між конторою та потягом, а він після ранкового листа не написав їй ні слова. В обід зірвався у ту кав’ярню, потім щось робив, потім знову глючило його від спогадів… Навіть не перевірив, чи є лист від неї на доріжку…

Він відкрив свою поштову скриньку – нічого нового там не було. Віталій не стільки здивувався відсутності листа, скільки замислився, як виправдатися перед Жанною за цілий день мовчання. Він хвилину посидів, безцільно дивлячись в екран, а потім написав:

* * *

Привіт! Ти вже, мабуть, отримаєш мого листа вдома. Пробач, був скажений день, виробничий дурдом, мусив виїздити у справах, потім розрулював тут, на місці, а коли дістався пошти, робочий день йок. :(Не сердься. Я тебе наберу в суботу. Може, вийде побачитися. Якщо ти, звісно, не вертаєшся із сюрпризом про зроблену тобі пропозицію руки і серця від нових знайомих. Тепер думатиму, хто тобі видався милішим на чужині: Андрій з купе, директор, головний інженер чи іноземці.

Віталій