Анрі Шарр'єр - Метелик

берега я кидаю якір. Рвучкий вітер не стихає, човен кружляє на місці. Вітрила ми, звісно, згорнули. Тут хоч і не дуже приємно, проте досить безпечно, і можна було б зачекати до ранку, та якір, на жаль, раптом послаблюється. Тепер човен не слухається мене, і щоб він знову став керованим, треба пустити його плисти. Підіймаємо клівер і штормовий фок, але якір, дивна річ, не чіпляється за дно. Мої товариші витягують на борт вірьовку. Якоря на ній немає — він відірвався! Незважаючи на всі мої зусилля, хвилі нестримно штовхають нас у бік землі, тому я вирішую напнути вітрило й плисти до берега. Невдовзі човен опиняється між двома скелями й розбивається. Ніхто з нас не кричить «рятуйте!», та коли налітає ще одна хвиля, ми кидаємося на неї, щоб хоч покаліченими, але все ж таки живими вибратися на берег. Найгірше перепало від хвиль Клузйо, чия нога в гіпсі. Його рука й обличчя подряпані і в крові. Ми побили собі тільки коліна, щиколотки та долоні. В мене кривавиться вухо, яким я добряче тернувся об скелю.

Та хоч там що, а ми дістаємося на суходіл живі. Коли починає світати, знаходимо на березі непромокальний плащ. Я повертаюсь до човна, який уже майже розпався. Мені вдається забрати з нього компас, прикріплений до задньої лавки. Ніде довкола ані душі. Я дивлюсь на разок вогнів — то ліхтарі, які правлять за сигнали для рибалок. Пізніше ми дізнаємося, що це місце досить небезпечне. Рушаємо в глиб суходолу. Дорогою нам трапляються лише величезні кактуси та віслюки. Нарешті дістаємося до якоїсь криниці. Всі дуже втомлені, бо мусимо по двоє, взявшись за руки й утворивши щось на зразок крісла, нести Клузйо. Довкола криниці лежать висохлі кістяки віслюків та кіз. Криниця пересохла, крила вітряка, що колись качав воду, обертаються марно. Ніде жодної живої душі, самі тільки віслюки та кози.

Підходимо до якоїсь хатини. Двері відчинені й ніби самі запрошують нас увійти. Гукаємо: «Егей! Егей!» Нікого. На грубці лежить торбинка, зав’язана мотузочком. Я беру її і починаю розв’язувати, але мотузочок рветься. Торбинка наповнена флоринами — голландськими грішми. Отже, ми на Бонейре, Кюрасао або Арубі. Кладемо торбинку на місце, нічого з неї не взявши, знаходимо воду, і кожен напивається з ковшика. Нікого ми не знаходимо ні в хатині, ні біля неї. Рушаємо далі, хоча через Клузйо посуваємось дуже повільно. Нараз перед нами зупиняється старенький «форд».

— Ви французи?

— Так, пане.

— Сідайте в машину.

Ті, що залазять на заднє сидіння, беруть Клузйо собі на коліна, а ми з Матюретом сідаємо поруч із водієм.

— Ваш корабель зазнав аварії?

— Еге ж.

— Хто-небудь потонув?

— Ні.

— Звідки ви пливете?

— З Трінідаду.

— А ще раніше?

— Із Французької Гвіани.

— Каторжани чи засланці?

— Каторжани.

— Я доктор Нааль, власник цього півострова, що належить до Кюрасао. Півострів називають Віслючим. Тут віслюки й кози поїдають кактуси просто з колючками. Ці кактуси місцеві жителі називають «панночками з Кюрасао».

— Для справжніх панночок з Кюрасао це не дуже приємно, — жартую я.

Високий товстий чоловік голосно сміється. «Форд», засапавши, наче астматик, зупиняється. Я кажу, киваючи головою на стадо віслюків.

— Якщо автомобіль поламається, запряжемо віслюків.

— У мене в багажнику лежить сяка-така упряж, але впіймати двох віслюків і запрягти їх не просто.

Здоровань піднімає капот і одразу бачить, що коли автомобіль підстрибнув на вибоїні, обірвався провід від свічок. Перше ніж знову сісти за кермо, він заклопотано озирається довкола. Потім ми рушаємо вибоїстою дорогою далі й нарешті під’їздимо до білого шлагбаума. Здоровань розмовляє по-голландському з охайно одягненим мулатом. Шкіра в того чоловіка досить світла, і він щоразу відповідає: «Так, містере, так, містере». Потім доктор Нааль каже нам:

— Я звелів йому побути з вами, поки я повернусь. Якщо схочете пити, він дасть вам води. Виходьте.

Ми виходимо з автомобіля й сідаємо в затінку на траву. «Форд», почмихавши, рушає. Коли він від їздить метрів на п’ятдесят, слуга повідомляє нам місцевою говіркою, — суміш англійських, голландських, французьких та іспанських слів, — що його хазяїн, доктор Нааль, дуже боїться нас і поїхав привезти поліцію; він, мовляв, ще сказав йому бути обережним з нами, бо ми — злодюги-втікачі. І тепер бідолашний мулат не знає, що діяти, аби не завдати нам шкоди. Потім він варить досить ріденьку каву, яка в цю спеку дає нам полегкість. Ми чекаємо цілу годину, поки нарешті підкочує схожий на кошик для городини фургон із шістьма поліцейськими в німецьких мундирах та відкритий автомобіль з водієм у поліційній формі й трьома панами в цивільному, серед яких і доктор Нааль.

Вони встають, і один з них, найнижчий, із свіжопоголеною головою, наче в священика, каже нам:

— Я начальник безпеки острова Кюрасао. Я мушу вас заарештувати. Ви вчинили яке-небудь правопорушення на острові і яке саме?

— Пане, ми каторжани-втікачі. Ми припливли з Трінідаду, лише кілька годин тому наш човен розбився об скелі. Я в цій невеличкій групі за старшого й можу запевнити, що ніхто з нас не вчинив ні найменшого правопорушення.

Комісар обертається до доктора Нааля й розмовляє з ним по-голландському. Вони сперечаються, аж поки приїздить на велосипеді якийсь чоловік. Він щось голосно каже докторові Наалю й комісарові.

— Пане Нааль, чому ви сказали поліцейським, що ми злодії?

— Цей чоловік розповів мені, що вранці, сховавшись за кактус, бачив, як ви, входили до його хатини й виходили з неї. Він працює в мене, доглядає моїх віслюків.

— Невже ми злодії тільки через те, що зайшли до його дому? Це казна-що, пане! Ми тільки напилися води, і це, по-вашому, крадіжка?

— А торбинка з флоринами?

— Так, я розв’язував торбинку й навіть ненароком порвав мотузочка. Але я тільки подивився на гроші, щоб знати, в якій країні ми опинилися. Потім я ретельно склав гроші назад у торбинку й поклав її туди, де взяв, — на грубку.

Комісар дивиться мені в очі, тоді враз обертається до чоловіка на велосипеді й суворо розмовляє з ним. Навіть не дає йому слова сказати. Потім комісар садовить того сердегу поряд з водієм у свій автомобіль і сідає сам із двома поліцейськими. Нааль і чоловік, що приїхав з ним, залишаються з нами.

— Мушу вам дещо пояснити, — озивається доктор Нааль. — Той чоловік сказав мені, що торбинку зникла. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав його, припускаючи, що він бреше. Якщо ви невинні, мені буде прикро за це непорозуміння, але моєї вини тут нема.

Не минає і чверті години, як автомобіль повертається.