Анрі Шарр'єр - Метелик

ззаду!» То було рідкісне видовище: інколи хвилі, завиваючись і пінячись, набігали водночас із трьох боків. Я добре навчився визначати їхню швидкість, а також кут, під яким вони йшли на нас. Неймовірно, але одна хвиля раптом налетіла на човен ззаду, і він став дибки. Не раз хвилі накочувались мені аж на плечі й, звісно ж, заливали водою човен. П’ятеро людей каструлями й бляшанками безперестану вичерпували воду. Щоправда, вона жодного разу не заповнила човен і на чверть, і ми не ризикували піти на дно. Цей шарварок тривав усю другу половину ночі, майже до сьомої ранку. Через дощ сонце не з’являлося на небі до восьмої години.

Та ось шторм ущух, і ми радісно вітаємо яскраве вранішнє сонце. Передусім варимо каву і п’ємо її зі згущеним молоком. Солдатські галети тверді, мов залізо, але коли їх умочити в каву, то вони стають дуже смачні. Боротьба зі штормом висотала з мене всі сили, я більше ні на що не здатний і, хоч дме досить сильний вітер, а з усіх боків котяться високі хвилі, прошу Матюрета замінити мене бодай ненадовго. Та ледве я встигаю поспати десять хвилин, як Матюрет повертає човен так, що хвиля на три чверті наповнює його водою. Все пливе: коробки, примус, ковдри. Я брьохаю по пояс у воді до стерна й в останню мить устигаю врятувати човен від хвилі, що котиться просто на нас. Я рвучко повертаю стерно і підставляю їй корму. Хвиля не накриває човен, а тільки щосили відштовхує нас метрів на десять.

Усі вичерпують воду. Матюрет черпає великою каструлею по п’ятнадцять літрів за раз. Ніхто вже ні на що не звертає уваги, всі стараються робити тільки одне: якнайшвидше вилити воду, бо важкому човну несила боротися з хвилями. Треба сказати, що троє новачків поводяться добре, а бретонець, побачивши, як хвиля знесла з човна коробку, без вагань викидає за борт і бочку з водою, щоб човен став легшим. Через дві години в човні вже сухо, але ми залишилися без ковдр, примуса, грубки, мішків із деревним вугіллям, сулії бензину та бочки з водою.

Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями — так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.

— Друзі, — кажу я, — спершу вип’ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: «Хочу пити», «Я голодний» або «Хочу курити». Згода?

— Так, Метелику, згода!

Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м’яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П’ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.

Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п’ять годин. Мене будять

0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.

Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.

— Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.

— Ми покладаємося на тебе, Метелику, — каже бретонець.

— Так, ми покладаємося на тебе, — хором повторюють інші. — Роби як знаєш.

— Дякую.

Гадаю, мені більше нічого було сказати. Вітру не було цілу ніч, і тільки о четвертій ранку сильний бриз дозволяє нам поплисти далі. Цей бриз посилюється під полудень і віє тридцять шість годин, і наш човен пливе з неабиякою швидкістю, а невеликі хвилі не розгойдують його.

Кюрасао

Чайки. Спершу ми лише чуємо їхній крик, бо надворі ще темно, потім бачимо, як вони кружляють над човном. Одна з них сідає на щоглу, злітає й знову сідає. Ця гра триває аж до ранку, коли сходить променисте сонце. На обрії нічого не свідчить про те, що десь близько є земля. Звідки ці чайки? Цілий день наші очі марно чогось шукають. Жодної ознаки землі. Повний місяць сходить тієї ж таки хвилини, як сонце сідає за обрій, і цей тропічний місяць такий яскравий, що його віддзеркалення у воді сліпить мені зір. Я лишився без темних окулярів — їх, як і наші кашкети, забрала з собою клята хвиля. О восьмій вечора далеко на обрії помічаємо при місячному сяйві чорну смугу.

— Звісно, це земля! — кажу я перший.

— Так, справді.

Ніхто з нас не має сумніву, що та чорна смуга — земля. Решту ночі я веду човна на цю тінь, що поступово стає виразнішою. Підпливаємо. Віє сильний вітер, одначе небо безхмарне, океаном котяться високі, але довгі й нестрашні Хвилі. Чорна смуга не дуже здіймається над водою, отже, берег не скелястий. Місяць ховається за землю, і тепер я майже нічого не бачу. Розрізняю тільки спершу суцільний, а потім переривчастий разок вогнів над самою водою. Ми все ближче, ближче, і за кілометр до