Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

до тридцять шостої. Ніяка «верифікація» тут не допомагала: Сашка жестикулювала, малювала на аркуші паперу, згадувала велосипедний ланцюг, павутину, картини Ешера з їхніми бджолами, рибами, ящірками, Костя не розумів і від розпачу ліз цілуватися.

— Дай йому нарешті, — сказала Ліза зимового вечора, коли Оксана вже лежала в ліжку з книжкою, а Сашка пила чай, збираючись узятися до нової серії вправ. — Жаль бере дивитися, як ти мужика динамиш.

Сашка п’ятірнею захопила її біляве волосся й щосили рвонула. Ліза завила. Оксана, яка ніколи ні в що не втручалася, глибше залізла під ковдру й звідтіля дивилася, як Сашка й Ліза намагаються видряпати одна одній очі.

Зрештою Ліза ретирувалася й зникла кудись до ранку.

* * *

Двадцять дев’ятого в залі вбрали ялинку. Тридцятого по обіді в інституті зчинилася святкова метушня. У залі похапцем щось репетирували другокурсники, у їдальні тягали столи, готуючись до вечірньої дискотеки з буфетом. До шостої залу було переповнено, й Сашка з подивом помітила в перших рядах багатьох викладачів — деяких вона бачила раніше, деяких не зустрічала ніколи. Горбань Микола Валерійович теж був там, сидів поруч із Портновим і щось весело йому розповідав. На Портнові, проти звичаю, не було окулярів.

Розсунулася курна оксамитова завіса, на сцену вийшов Захар, Костин сусід по кімнаті, у довгастих окулярах, разюче схожих на окуляри Портнова. У нього була дивна координація рухів, виходячи, він трішки заплутався в кулісі, але коли ствердився на авансцені, сміливо глянув у залу, дуже схоже втупився поверх скелець і повідомив, що всі, хто не відсвяткує Новий рік з першого разу, матимуть неприємну розмову зі своїми кураторами. Сашка обімліла, їй це здалося надто сміливим, але другокурсник пародіював Портнова так точно й кумедно, що вже за хвилину вона реготала, і її сміх зливався із задоволеним іржанням залу.

Уже коли Захар ішов зі сцени, люто озираючись і погрожуючи (він безбожно перегравав у цей момент, але покладливий глядач усе пробачав), Сашка зрозуміла, що окуляри на носі в Захара — справжні портновські, взяті «напрокат». Вражена, вона хотіла сказати про це Кості, але тут на сцену вилетіли дівчатки-другокурсниці, одягнені Снігуроньками, в дуже коротких спідницях, і гримнула фонограма.

Ніколи в житті Сашка не подумала б, що людина, подібна до Портнова, може віддати свої окуляри пародистові для більшого ефекту. Але набагато складніше було усвідомити, що в інституті знайшлася людина, здатна звернутися до нього з таким проханням.

Ніколи в житті Сашка не бачила справжнього капусника, а цей був дуже гарний: дотепний, у міру голосний і дуже яскравий. Зал верещав від сміху, гриміла музика й кружляли кольорові вогні прожекторів. Сашка сиділа, тримаючи за руку Костю, й сміялася разом із ним.

— Як гадаєш, він на Захарові не відіграється? — запитала вона під час короткої паузи, поки на сцені тривала швидка й трохи безглузда перестановка.

Костя знизав плечима.

— Не знаю. Чесно. Але я б на місці Захара не ризикував.

Концерт скінчився.

Весела юрба вивалила в коридор. Костя затяг Сашку за портьєри, міцно наліг і поцілував.

Гострий краєчок підвіконня вп’явся їй у спину.

— Стривай, — сказала вона з дратівливою ноткою. — Який ти… причепа.

У напівтемряві вона не бачила його обличчя.

Тримаючись за руки, вони вибралися з-за портьєри. Внизу, в їдальні, тривало свято. Запрошений ансамбль грав «От улыбки хмурый день светлей» — для розігріву. Якоїсь миті Сашка й Костя розійшлися — вона відлучилася в туалет, він проштовхався через юрбу, щоб привітати відважного Захара. Такого свята, такої метушні, такого гамору й веселощів Сашка не бачила жодного разу за свої майже вісімнадцять років, вона сп’яніла без вина.

У туалетах — чоловічому й жіночому — тихцем розливали. Сашка сьорбнула шампанського з пластикового стаканчика й обімліла від власної сміливості. Ансамбль виконував замовлення, музика не вмовкала ні на хвилину, зі столів швидко зникали бутерброди з сиром і ковбасою, хліб, печиво, апельсинові дольки.

Сашка шукала Костю в юрбі, гризла бутерброд і посміхалася.

Посеред зали танці були в розпалі. Дім Дімич витанцьовував, здавалося, відразу з трьома партнерками. На фізрукові був обтислий светр, схожий на трико, й дивлячись на його танець, Сашка зрозуміла, що хоче, бодай на мить, доторкнутися до тих м’язів долонею. Дмитрик колись підсаджував Сашку на колоду, вона пам’ятала це відчуття дотепер.

Інших викладачів у їдальні не було — на щастя, бо Сашка справді не уявляла, які можуть бути веселощі в присутності Портнова. Але й Кості не було видно.

Захар пожинав плоди слави в центрі великої компанії. Відблискували спалахи фотоапаратів. Сашка озиралася — в такій юрбі легко пропустити людину, особливо якщо вона сидить, притулившись спиною до стіни, ось як ці хлопці в кутку…

Фізрук тим часом замовив рок-н-рол і просто тут, посеред зали, взявся виробляти трюки з усіма бажаючими дівчатами. Деякі верещали — від страху чи від щастя. Дмитрик перекидав партнерок із руки на руку, немов пальта, легко закидав за спину й витягав наперед, вони ковзали по паркету між його широко розставленими ногами. Дівчата крутили сальто з роззявленими від подиву ротами, Дмитрик підкидав їх і ловив, юрба аплодувала. Утворилася ціла черга з потенційних партнерок. Тих, хто йшов у танок по другому колу, з обуреними вигуками відтирали.

Сашка довгу хвилину боролася з собою. Їй дуже кортіло потанцювати з Дмитриком. Але вона соромилася.

Рок-н-рол не мав кінця — одна варіація перетікала в іншу, як вправи з підручника. Сашка вибралася з зали, де було вже задушливо, й побачила вогники сигарет у темному коридорі. Хтось тихо перемовлявся в темряві. З появою Сашки голоси вмовкли.

— Когось шукаєш? — запитала Ліза.

Сашка неприємно здивувалася. Останніми днями вони підкреслено не помічали одна одної.

— Не тебе.

Ліза промовчала, але святковий настрій злетів із Сашки, як останній листок із дерева.

Не знаючи, куди йти, вона рушила коридором. У ніші кожного вікна, за кожною шторою хтось обіймався, сопів і хихотів. Сашці здавалося, що вона йде напівтемним музеєм, де всі статуї з’їхали з глузду й полізли обійматися.

Вона подалася в гардероб по свою куртку. Хоча, може, до гуртожитку добігла б і так…

Вони сиділи під стійкою. П’яна як чіп Женя Топорко зі своїми шкільними кісками, в розстібнутій блузці та червоновидий Костя. Він цілував Женю, що скавуліла від сміху, а його тремтяча рука лізла їй за пазуху.

Сашка вийшла, куртку залишила на вішаку.

* * *

Новорічну ніч вона провела, гуляючи містом Торпою. Общага гула й ревла, в кожній кімнаті гримів свій магнітофон, у кожній кухні стіл угинався від