Лінвуд Барклі - Втрата

робить правильно, намагаючись розслідувати цю справу приватно. Якщо вона вирішила зробити такий крок, то, певно, готова до того, щоб я могла розповісти їй про те, що я знаю.

— Ми скоро всі зустрінемося.

— Коли задзвонив телефон, я саме думала про те, щоб зателефонувати тобі, — сказала Тес. — Але я не хотіла телефонувати тобі додому, було б дивно, якби слухавку взяла Синтія, а я запросила до телефону тебе, а твого мобільного номера в мене тут, здається, немає.

— А в чому річ, Тес?

Вона перевела дух:

— Ох, Тері, я ходила робити ще один тест.

Я відчув, як ноги в мене ослабли.

— І що вони сказали?

Раніше вона сказала мені, що жити їй залишилося десь півроку чи рік. Чи не скоротився цей час для неї?

— Зі мною все буде гаразд, — сказала вона. — Вони сказали, що попередні тести навряд чи дозволяли зробити остаточний висновок, а тепер з’ясувалося, що вони були хибними. Цей останній був остаточним. — Вона помовчала: — Тері, я не помираю.

— О Боже, Тес, та це ж чудова новина! Вони в цьому певні?

— Так, певні.

— Це чудесно.

— Атож, якби я належала до тих людей, що моляться, я сказала б, що Бог відповів на мої молитви. Але, Тері, ти нічого не сказав Синтії?

— Ні, не сказав.

Коли я повернувся в дім, Синтія помітила сльозу, яка стікала в мене по щоці. Мені здалося, я обтер свої щоки, але, мабуть, одна сльозинка залишилася. Вона стала навшпиньки і втерла її своїм указівним пальцем.

— Тері? — сказала вона. — Що сталося?

Я міцно її обняв.

— Я такий щасливий, — сказав я. — Просто дуже, дуже щасливий.

Певно, вона подумала, що я починаю втрачати глузд. Ніхто тут ще ніколи таким щасливим не був.

Синтія поводилася з більшою невимушеністю, аніж раніше, в будь-який із цих останніх днів. Коли Дентон Ейбеґнел узявся за справу, її, в певному розумінні, опанував спокій. Я боявся, вона почне телефонувати на його мобільник через кожні дві години, як ото було з режисерами телестудії «На крайній межі», бажаючи довідатися, якого поступу він досяг, якщо взагалі досяг. Але вона не стала цього робити. Сидячи за столом на кухні, коли ми вже збиралися йти спати, вона запитала мене, чи думаю я, що він чогось досягне, тож про його поступ вона весь час думала, але хотіла дати йому попрацювати, не відчуваючи на собі постійного тиску.

Після того як Ґрейс прийшла зі школи наступного дня, Синтія запропонувала їй піти на громадські тенісні корти, які були за бібліотекою, і Ґрейс залюбки погодилася. Я не ліпше граю в теніс тепер, аніж грав в університеті, тому дуже зрідка беру ракетку, але я досі люблю спостерігати, як грають дівчата, а надто милуюся тими моментами гри, коли Синтія застосовує свій нищівний удар зліва. Тож я потягся за ними, взявши із собою деякі твори, що їх треба було перевірити, й щосекунди підіймаючи голову, щоб подивитися, як моя дружина та донька бігають, сміються і розважаються. Звичайно ж, Синтія не включала свій удар зліва у грі проти Ґрейс, а завжди пропонувала їй дружню допомогу й радила, як та має поліпшити свій власний удар. Ґрейс грала непогано, але десь через півгодини, які вона провела на корті, я побачив, що вона стомилася, і здогадався, що вона радше повернулася б додому й читала свого Карла Саґана, адже їй було лише вісім років.

Коли вони закінчили, я запропонував повечеряти десь по дорозі.

— Ти справді цього хочеш? — запитала Синтія. — А як… із нашими фінансовими можливостями наразі?

— А мені байдуже, — сказав я.

Синтія обдарувала мене диявольською усмішкою.

— Що це з тобою? Від учорашнього дня ти став найвеселішим хлопчиком у місті.

Як я міг їй сказати? Як міг розповісти про те, який я збуджений доброю новиною Тес, адже вона ніколи не знала про погану. Вона була б щаслива знати, що з Тес усе гаразд, але була б ображена, що тітка приховала від неї свою хворобу.

— Я просто… сповнений оптимізму, — сказав я.

— Ти віриш, що Ейбеґнел чогось досягне?

— Не обов’язково. Я просто маю таке відчуття, ніби ми з тобою завернули за ріг, ніби ти і я — ніби ми — пройшли останніми днями крізь якийсь дуже напружений час і тепер вийшли з нього.

— Тоді, гадаю, що можу дозволити собі випити склянку вина за вечерею, — сказала вона.

Я повернув їй її грайливу усмішку.

— Не тільки можеш, а й повинна.

— А я хочу молочний коктейль, — сказала Ґрейс. — Із хересом.

Коли ми повернулися додому після вечері, Ґрейс побігла дивитися якусь передачу по каналу «Дискавері», де розповідали про те, з чого насправді утворені кільця Сатурна, а ми з Синтією розташувалися за столом на кухні. Я писав у своєму нотатнику цифри, додавав їх, віднімав і здійснював інші арифметичні операції з ними. Ми завжди сиділи тут, коли нам треба було розв’язувати складні фінансові проблеми. Чи могли ми собі дозволити другий автомобіль? Чи подорож до Діснейленда не призведе до нашого банкрутства?

— Я думаю, — сказав я, дивлячись на цифри, — що ми, мабуть, зможемо дозволити собі користуватися послугами містера Ейбеґнела протягом двох тижнів замість одного. І знаєш, через це нам не доведеться йти жебрати.

Синтія поклала свою руку на ту руку, якою я писав.

— Я тебе кохаю — й, мабуть, недарма..

В іншій кімнаті хтось на телебаченні сказав «Уран», і Ґрейс захихотіла.

— Чи розповідала я тобі, — спитала Синтія, — як я колись знищила материну касету із записом Джеймса Тейлора?

— Ні.

— Коли мені було десь одинадцять чи дванадцять років, моя мати мала багато музичних записів. Вона любила Джеймса Тейлора, Симона й Ґарфінкела, Нейла Янга й багато інших, але найбільше вона любила Джеймса Тейлора. Казала, що він може зробити її дуже щасливою, і він-таки може занурити її у глибокий смуток. Одного дня мама страшенно мене чимось розгнівала, якась одіж, що її я хотіла вдягти до школи, лежала в купі брудної білизни, і я почала верещати на маму, що вона погано виконує свої обов’язки.

— Це, мабуть, переповнило чашу її терпіння.

— Ще б пак не переповнило. Вона сказала, що якщо її робота не задовольняє мене, то я добре знаю, де стоїть пральна машина. Тоді я відкрила плеєр, який стояв у неї на кухні, вихопила касету, що в ньому була, й пожбурила на підлогу. Касета розбилася, стрічка вивалилася назовні, й запис було знівечено.

Я мовчки слухав.

— Я похолола, не могла повірити, що це зробила,