Лінвуд Барклі - Втрата

і думала, вона мене вб’є. Але натомість вона перестала робити те, що робила, підійшла до мене підібрала стрічку, настільки спокійна, наскільки це було можливо, подивилася, що то була за стрічка, і сказала: «Джеймс Тейлор. Це та сама стрічка, на якій було записане «Твоє усміхнене обличчя». Це моя улюблена пісня. А ти знаєш, чому я її люблю? — запитала вона мене. — Бо коли Джеймс починає її співати, то я щоразу бачу твоє обличчя, і не можу не всміхнутися, бо я тебе люблю». Одне слово, вона сказала щось схоже на це. А ще вона сказала: «Це моя улюблена пісня, бо, коли її чую, щоразу про тебе думаю, про те, як я тебе люблю. І саме тепер мені треба було б слухати цю пісню частіше, ніж будь-коли».

Очі Синтії були вологі.

— Тож після школи я поїхала автобусом до торговельного центру і знайшла там касету. На ній був напис «Дж. Т.». Я купила її й принесла додому й віддала мамі. А вона обдерла з касети целофанову плівку й поставила її у свій плеєр і запитала мене, чи хочу я послухати її улюблену пісню.

Одна сльозинка збігла по її щоці й упала на кухонний стіл.

— Я люблю цю пісню, — сказала Синтія. — І мені так бракує мами.

Згодом вона зателефонувала Тес. Не з якоїсь особливої причини, просто хотіла погомоніти. Потім увійшла до нашої додаткової спальні, де стояли швацька машинка та комп’ютер і де я друкував кілька завдань своїм учням на своїй старій «Роял», і її червоні очі свідчили, що вона знову плакала.

— Тес, — сказала вона мені, — думала, що вона дуже хвора, навіть безнадійно хвора, але згодом з’ясувалося, що все окей. Вона сказала, що не хотіла говорити мені про це, бо вважала, що в мене досить власного клопоту, сказала, що не хотіла звалювати на мене ще й це. Так і сказала, «звалювати». Ти собі уявляєш?

— Просто жах, — сказав я.

— А потім вона з’ясувала, що з нею все окей, і відчула, що може розповісти мені про все, але мені хотілося б, щоб вона мені це сказала, коли довідалася, що її справи кепські, ти мене розумієш? Бо вона завжди була для мене всім і, незалежно від того, що мені доводиться переживати, вона завжди… — Вона схопила хустинку й висякала носа. — Я не можу навіть собі уявити, як це її втратити.

— Знаю, — сказав я. — Я також.

— Коли ти був такий щасливий, це не було пов’язано з…

— Ні, — сказав я. — Звичайно, ні.

Мабуть, я міг би сказати їй правду. Я міг би дозволити собі бути чесним у цю мить, але вирішив, що ліпше не треба.

— Ой, геть забула, — пригадала вона. — Вона попросила мене сказати тобі, аби ти їй зателефонував. Мабуть, хоче сказати тобі про це сама. Не кажи їй, що я тобі вже сказала, гаразд? Будь ласка. Я просто не могла тримати це при собі, розумієш?

— Авжеж, — сказав я.

Я спустився вниз і зателефонував Тес.

— Я сказала їй, — повідомила мене Тес.

— Знаю, — сказав я. — Дякую тобі.

— Він тут був.

— Хто?

— Детектив. Отой містер Ейбеґнел.

— Він дуже милий чоловік.

— Авжеж, милий.

— Його дружина зателефонувала, коли він був тут. Щоб повідомити, що вона готує йому на вечерю.

— А що саме? Я хотів би знати.

— Щось смажене, здається. Ростбіф і йоркширський пудинг.

— Звучить дуже смачно.

— Хай там як, а я розповіла йому все. Про гроші, про листа. Я йому все виклала. Це його дуже зацікавило.

Я кивнув сам собі.

— Воно й не дивно.

— Містер Ейбеґнел був не дуже оптимістичний щодо можливості зняти відбитки пальців на конвертах після стількох років.

— Це було так давно, Тес, і ти надто часто доторкалася до них. Але, думаю, це добре, що ти розповіла йому геть усе. Якщо згадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому.

— Саме про це він мене й попросив. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї саме тепер, вона приколота тут, на моїй дошці, біля телефону, поруч із фотографією, на якій Ґрейс стоїть біля Ґуфі.[22] Вони там такі схожі одне на одного.

— Авжеж, — сказав я.

— Обійми Синтію за мене, — сказала вона.

— Неодмінно. Я люблю тебе, Тес, — сказав я й повісив слухавку.

— Вона сказала тобі? — запитала мене Синтія, коли я увійшов до нашої кімнати.

— Сказала.

Синтія, уже в нічній сорочці, лежала на ліжку на ковдрах.

— Я весь вечір думала про те, що дуже палко кохатимуся з тобою вночі, але така смертельно стомлена, що навряд чи зможу піднятися до будь-якого прийнятного стандарту.

— Я не вередливий, — сказав я.

— То, може, відкладемо на потім?

— Згода. Може, на вікенді ми завеземо Ґрейс до Тес, а самі поїдемо в порт Містик.[23] Замовимо там собі кімнату й сніданок.

Синтія не стала заперечувати.

— Можливо, мені спатиметься там краще, — сказала вона. — Останнім часом мої сни стали дуже тривожними.

Я сів на краєчок ліжка.

— Що ти маєш на увазі?

— Це приблизно те, про що я розповідала докторові Кінцлер. Я чую, як вони розмовляють. Чи то вони звертаються до мене з якимись запитаннями, чи то я звертаюся до них, чи то ми просто розмовляємо, й враження таке, ніби я з ними, але без них, і я майже можу простягти руку й доторкнутися до них. Та коли я це роблю, вони перетворюються на дим. Перетворюються на дим і відлітають, ніби їх здмухує вітер.

Я нахилився й поцілував її в лоб.

— Ти вже сказала Ґрейс «на добраніч»?

— Коли ти розмовляв із Тес.

— Спробуй заснути. Тепер я піду сказати їй «на добраніч».

Як завжди, кімната Ґрейс була в цілковитій темряві, щоб їй було краще бачити свої зірки крізь телескоп.

— Ми в безпеці сьогодні? — запитав я, коли увійшов і зачинив за собою двері, щоб не впустити світло з коридору.

— Та начебто, — сказала Ґрейс.

— Це добре.

— Хочеш подивитися?

Ґрейс приладнала телескоп на рівень своїх очей, але мені не хотілося нахилятись так низько. Я схопив комп’ютерний стілець марки ІКЕА, який стояв біля її письмового столу, поставив його перед телескопом і сів на нього. Я притулив око до скельця й не побачив нічого, лише чорноту з кількома краплинами світла.

— Окей, то на що я дивлюся?

— На зорі, — сказала Ґрейс.

Я обернувся й подивився на неї, пустотливо посміхаючись у густих сутінках.

— Дякую вам, Карле Саган, — сказав я.

Я знову притулив око до скельця, спробував трохи поправити трубу, й