Юрій Павлович Винничук - Аптекар

нє? — Зиморович ляснув себе по колінах і залився голосним сміхом. — Оце так-так! Га-га-га-га! Ой, тримайте мене, бо трісну! Не кожному таке щастя випало — катувати власну тестьову!

Кат схопив дівчину за руку і поволік до виходу, а за спиною лунав регіт, і реготав уже не тільки Зиморович, а й підмайстри та нотарі. Не сміялися лише аптекар і стара відьма.

Вони йшли через Ринок, і перехожі озиралися на них, бо ніхто ніколи не бачив ката з дівчиною, бачено його було тільки з повітрулями, з котрих збирав податок, але він ніколи з ними не прогулювався, а зараз ішов з гордо випнутою щелепою, не спиняючи погляду ні на кому. Дівчина натомість дибала з похиленою головою і похнюпленим поглядом, часом спотикалася на бруківці і тихо зойкала, була боса, великий палець на правій нозі кривавив, і вона намагалася ступати лише п’яткою.

Катова хата виглядала прибраною, глиняна підлога була виметена, на столі — чистий обрус і глечик із волошками. Присутність квітів зробила на Руту дивне враження, чого-чого, але квітів вона тут не сподівалася. Кат повісив меча на стіну і кивнув їй, аби сіла. Рута послухалася і глянула на ногу — палець ще кривавив, хотіла спитати, чи не дасть їй якої шматини, але кат саме вийшов з хати, а за хвилю з’явився з цебриком, вклякнув перед нею, поклав зранену ногу у цебрик та став поливати водою, змиваючи кров. Потім вийняв із кишені шматок полотна, виплюнув на нього зелень, яку перед тим розжував, приклав до рани і загорнув ступню. Рута здогадалася, що та розжована зелень — бабка, сама не раз так робила, але чулася ніяково через те, що кат увесь час мовчав, хоча вона й сама не надто збиралася розбалакуватися, була такою самою мовчункою і так чулася найліпше, але ніколи не зустрічала іншого такого ж мовчуна. Їй здавалося, що вона його своїм мовчанням може образити, і тоді врешті видушила зі себе «дякую», але так тихо, ледь не пошепки, що, може, він і не почув, бо ніяк не зреагував, а спустився у льох і виніс звідти сир та сметану, хутенько покраяв зелену цибулю з кропом і все те перемішав, додавши щипку солі. Потім розділив на дві миски і підсунув Руті разом зі скибкою чорного питльованого хліба. Їли вони також мовчки, при цьому Рута помітила, що кат увесь час пильнував, аби не цьмакнути й не плямкнути, набирав по пів ложки і вкладав до вуст так, як насипають цукор до горнятка. Хоче бути кращим, ніж є насправді, подумала вона, але навіщо, що це йому дасть, вона й так ніколи не буде йому дружиною, хоч би й закатував. Коли вони попоїли, кат зібрав миски і ложки та вийшов на подвір’я, у вікно Руті було видно, як він полоще начиння біля криниці.

Тут між мурами панував затінок, сонце могло зазирнути сюди хіба ополудні. Від мурів віяло вологістю, густі хащі плющу прихистили зграї горобців, що заливалися щебетом. Ядучо розпачливий смуток охопив Руту, раптом стало себе страшенно шкода, чулася, як ці волошки, вирвані з поля, їм вже ніколи не повернутися домів, засохнуть і вилетять із вікна, невже і їй доведеться вік звікувати з катом, і не побачить вона татової хати, коника…

Кат увійшов, зняв меча і буркнув:

— Йду до магістрату. А ти… — враз поправився… — ви… спочиньте. Я скоро.

Рута провела його поглядом: йде катувати стару Вівдю, нічого людського в ньому нема.

Стара Вівдя зосталася сама у катівні, поголена, обстрижена й нага, з обвислими персами скидалася на неймовірну прояву, що вилушпилася з темного закамарку. Руки і ноги мала прикуті до стіни, її мучила спрага і хотілося вмерти, в пересохлому роті язик затерп і ледве-ледве рухався.

— Господи, пошли мені швидку смерть, — прошепотіла вона. — Я ж бо, Господи, ніколи від Тебе не відрікалася, хоч і зналася з усілякою нечистю. Я ж бо, Господи, лікувала лише Твоїм Іменем, і Тобі дякувала, і Тебе славила. Зішли мені свою благодать, нехай помру чимскоріше, бо ж тільки Ти знаєш, що невинна я і ні в чому провини моєї нема.

Раптом в кутку щось зашелестіло. Миші? Вівдя злякано дивилася, як солома з шурхотом наїжилася, піднялася сторч і стала рости. Вівдя вирячила очі. Солома неквапно виросла до рівня людського зросту, на мить завмерла, а тоді враз осипалася, і перед старою постав знайомий чорт.

— А що? Не сподівалася? Ти тут нечистих кленеш, а хто ж тобі, небозі, поможе, як не я?

— Пити… дай пити…

Чорт притьмом роззирнувся, побачив глечик на лаві, принюхався і щойно тоді притулив його Вівді до вуст. Вона жадібно хлебтала, а вода стікала по ній. Відтак чорт вдарив руками по ланцюгах, і вони опали, а Вівдя безсило звалилася на підлогу.

— Ну-ну, паніматко, — заметушився чорт, підводячи її, — не додавай мені роботи. Мусиш піднятися та накинути на себе свої хламиди. Хутенько, бо кат уже скінчив обідати та чвалає сюди.

Він поміг Вівді вбратися у всі свої сім спідниць, а тоді схопив за руку і потягнув у кут, туди, звідки щойно вигулькнув, солома знову заворушилася, піднялася й накрила їх з голови до ніг, а потім опала, і вже у катівні не зосталося жодної живої чи лихої душі.

Коли Зиморович з катом і підмайстрами увійшли до катівні, то не на жарт отетеріли.

— А бий тебе сила Божа! — перехрестився Зиморович і подивився на ката, шукаючи відповіді, але той так само стояв ошелешений і не знав, що думати…

У ту мить прителіпався і єпископ, втягуючи повітря, мов ковальський міх.

— Ага! — похитав головою з таким виглядом, начеб тільки цього й чекав. — Ото маєте! А все через нього! — тицьнув тлустим пальцем у ката. — Якби він не влаштував тут сватання, то не мали б ми зараз такого цурису. І що? Де тепера її шукати? На Лисій Горі?

— Е, там… — махнув рукою Зиморович. — Невелика біда. Не інакше, як чорти її забрали. Чкурнула, то чкурнула. Назад уже не повернеться. Ото тільки, що видовище громада втратила. А ви, — звернувся до ката, — чи єсте певні, що та ваша… чекає на вас? Може, так само вивітрилася? — і зареготав, вдаривши себе руками в боки.

Єпископ теж вискалив зуби.

— Атож! Від тієї нечисті всього можна чекати. Коли то… — замислився. — Років десять тому чи що… одна така спритниця на чорну кішку перетворилася і намагалася дременути, але нам таки вдалося її ухопити за хвоста і засмажити на вугіль.