Юрій Павлович Винничук - Аптекар

Розділ 12. ҐВАЛТ

Червень 1647.

Незабаром сталася одна жахлива й нечувана досі ві Львові пригода. До шинку «Під Жовтим Простирадлом» прийшов посланець, заплатив за дівку, котру звали Емілія, і забрав зі собою, сказавши, що її замовив шляхтич з Голоска Климентович. Емілія була ще юною і привабливою особою, закохавшись у морського офіцера, втекла з ним із дому, але довго він нею не тішився, а привізши до Львова, незабаром покинув, а сам зник. Дівчина опинилася в страшній бідосі. Деякий час ще сподівалася, що він повернеться й виглядала його, але голод діймав щораз дужче. За служницю її ніхто не хотів брати, вона вешталася містом, прохаючи хоч якоїсь роботи, але їй пропонували завше одне й те ж, від чого вона відсахувалася, і воліла ночувати на березі Полтви під мостом святого Вінцента, який віддавна став прихистком для усіх неприкаяних та бездомних. І одного осіннього дня, коли вона промерзла до кісток і її трусило від гарячки, попленталася вона на вулицю Льва і постукала у двері, відомі всьому місту. Тепла і щира зустріч, яка її там чекала, неабияк її зворушила, бо господиня відразу нагріла цебер води, викупала її, перевдягнула у все чисте й поклала у постіль у прибудові, яку займала сама, та дбала про дівчину, допоки та не оклигала. Так що Емілія стала повією з вдячності, бо не могла відплатити господині злом за добро, понадто, що вбрання і харчі ще годилося відпрацювати. Інші дівчата не дуже її любили, бо відбивала своєю юністю в них клієнтів, зате господиня натішитися нею не могла і вихвалювала клієнтам, яка то слічнютка, яка то цнотливиця, та що тримає вона її тільки для особливих гостей.

І то була правда, Емілія коштувала не дешево, і будь-хто не міг собі дозволити порозкошувати з її досконалим, без жодної скази тілом. То не було вперше, коли за дівчиною присилали слугу, але вперше Емілія мала справу з посланцем, який не говорив ані слова, був насуплений і непривітний. Пройшовши яку сотню кроків, посланець зупинився біля карети і дав знак сідати, сам вмостився поруч кучера на козлах, і карета потрюхикала вибоїстими дорогами за місто. Емілія намагалася роздивитися, куди вони їдуть, але шиби карети були завішені фіранками ззовні, а коли спробувала прохилити двері, то не намацала клямки. Усе це її, звісно, дивувало, але страху вона не мала, бо бачила, що їде до якогось поважного пана, якщо вже карету за нею послав. Та й, певно, пан той буде знайомий, бо посланець, замовляючи дівчину, назвав саме її ім’я. Карета вигойдувалася, підскакувала і хилила до сну, незабаром Емілія й справді задрімала, а прокинулася від гучного галасу. Карета зупинилася, строкате багатоголосся відразу забуяло в повітрі — регіт, вигуки, брязкіт заліза, іржання коней, у ніс вдарили запахи хвої, багаття й печеного м’яса.

Двері карети відчинилися, Емілія вийшла і побачила, що вона в лісі на галявині, посеред якої стоїть стіл, накритий наїдками та напоями, за столом сидить товариство, з усього видно, вже добре підхмелене і, весело ґелґочучи, розглядає її. На краю галявини притулилася хатинка, з комина якої курився дим… Неподалік на рожні пекли вепра, котрого обертало двоє пахолків. Посланець підвів дівчину до столу, і вона декого упізнала, бо були тут представники славних родин, дехто з них і раніше брав її для себе. Дівчину посадили за стіл та заходилися вгощати, підсовуючи з усіх боків наїдки та наливаючи вино. За таким багатим столом дівчині ще не доводилося сидіти, досі ніхто її на жодні бенкети не запрошував, вона намагалася усього спробувати, але їй увесь час підливали, а що вона пити не вміла, то дуже швидко захмеліла. І коли голова у неї закрутилася, а світ перехнябився, хтось ухопив її в оберемок і поволік до хатинки. Там зірвав з неї сукню і, навалившись усім тілом, навіть не роздягнувшись, взяв її грубо і швидко. Емілія намагалася терпіти, і коли наступний хтось звалився на неї та, закинувши її ноги собі на рамена, почав з силою вганяти свого прутня, вона й далі терпіла, але третій уже перекинув її животом через дубову колоду і гарцював ззаду, тримаючи за волосся, наче коня за повід, та вигукуючи щось незрозуміле, мовби мчав в атаку на ворога. Відтак її брали, поставивши на коліна, а спереду стали їй пхати прутня до вуст — то одного, то другого, але вона ще ніколи цим овочем не смакувала і зціплювала зуби, шарпалася, її смикали за волосся, шмагали ременем по сідниці, аж червоні пасмуги вкрили біле тіло, хтось запхав їй кинджал між зуби і, розціпивши їх, таки втулив свого прутня і став ним рухати, вдаряючи їй у горло, вона заливалася слізьми і відчувала, що ось-ось вирве. Раптом її з усієї сили вперіщили по голій спині батогом, вона спазматично стиснула зуби. Пролунав розпачливий крик, вона виплюнула з огидою шматок плоті, зірвалася на ноги і кинулася навтьоки.

Вона бігла лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз та коріння, ожина шарпала її стегна, гілки висмикували волосся, а вона бігла і дослухалася до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнули до неї своє галуззя, дорогу перепинало каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлювалися чорні руки і хапали її за плечі, зловісний шепіт обволікував з усіх боків. Здавалося, усе для неї в цьому лісі було ворожим, не бачила жодної можливості сховатися — бодай якоїсь нори чи печери, де можна було б зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хотілося перетворитися на вивірку. Страх бився в її грудях, сльози заливали очі, вона відчувала, що задихається.

«Не хочу, не хочу», — шепотіла вона і бігла, а над головою зривалися розлючені птахи і краяли повітря крильми. Вона розуміла, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріла. Голоси переслідувачів зливалися з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона бігла у них на очах, і чутно було їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

Ноги і руки пекли від безлічі подряпин, але все це ще можна стерпіти й пережити, головне — врятуватися, вирватися з лісу, адже він не безмежний. Вона була впевнена, що біжить у правильному напрямку — туди,