Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

коли був малий. Понад Долиною Райдуг купчилася хмарна гряда, об яку розбивалися перші хвилі вранішніх променів. Над нею ще мерехтіла далека, холодна краса запізнілої зірки. Для чого серця повинні мучитися й тужити в цьому світі весняних див?

Рілла опинилася в чиїхось ніжних, дбайливих обіймах. То була мама — бліда, із величезними очима.

— О, мамо, як ви зносите це? — палко скрикнула Рілла.

— Рілло, доню, я ще кілька днів тому знала, що Волтер запишеться на війну. Тож я мала час, щоби… повстати проти цього — а тоді примиритися. Мусимо відпустити його. Цей поклик сильніший і невблаганніший за голос нашої любові. Волтер відгукнувся на нього. Ми не повинні робити його жертву ще тяжчою.

— Ми приносимо більшу жертву, ніж він, — заперечила Рілла. — Наші хлопці жертвують тільки собою. Ми жертвуємо ними.

Перш ніж пані Блайт устигла мовити слово, Сьюзен, котра ніколи не обтяжувала себе таким надміром етикету як стукіт у двері, зазирнула до кімнати. Очі її були підозріло червоні, проте вона лише запитала:

— Принести вам сніданок сюди, пані Блайт, дорогенька?

— Ні-ні, Сьюзен. Зараз ми спустимося в їдальню. Ви знаєте… що Волтер записався до війська?

— Так, пані Блайт, дорогенька. Лікар Блайт розказав мені вчора надвечір. Певно, Всевишній має причини, щоб дозволяти таке. Мусимо скоритися й думати, що в усьому є світлий бік. Може, так він принаймні зцілиться від віршування, — Сьюзен була переконана, що поети й волоцюги одним миром мазані, — а то вже діло. Та слава Богу, — прошепотіла вона, — що Ширлі ще замалий…

— Хіба це не те саме, що дякувати Богові за те, що син іншої жінки мусить піти на війну замість Ширлі? — спитав лікар Блайт, зупиняючись на порозі.

— Е ні, пане лікарю, дорогенький, — обурено мовила Сьюзен, виймаючи з колиски Джимса, який саме прокинувся й тягнув до неї пухкі рученята. — Не приписуйте мені слів, яких я й на думці не мала. Я проста жінка й не можу сперечатися з вами, проте я не дякую Богові за те, що хтось мусить іти на війну. Я лише знаю, що хтось таки мусить іти, аби ми всі не стали підданцями кайзера — бо та доктрина Монро геть непевна, та й Вілсон теж небагато вартий. Пане лікарю, дорогенький, гунів самими нотами не здолаєш. А тепер, — підсумувала Сьюзен, широко розставивши кощаві лікті, пригортаючи Джимса й рушаючи вниз, — поплакавши й висловившись, я прикличу всю свою відвагу, і, коли не можу радіти, радітиму, як зможу.

Розділ 15

Поки день прохолоду навіє

— Німці знову взяли Перемишль, — розпачливо мовила Сьюзен, проглядаючи газету. — Тепер, очевидячки, кайзер поверне йому колишню поганську назву. Кузина Софія була тут, як надійшла пошта, і, коли почула це, пані Блайт, дорогенька, зітхнула аж мовби самісінькою утробою, а тоді каже: «Ох, звісно, тепер вони захоплять Петроград». Я відповіла: «Хоч мої знання з географії не такі широкі, як хотілося б, я все ж гадаю, що від Перемишля до Петрограда неблизько». А кузина Софія знову зітхнула та й каже: «Я розчарована великим князем Ніколаєм». — «Хай лише він про це не довідається, — кажу я їй. — Бо йому буде вельми прикро, а він і без того має багато прикрощів». Та кузини Софії жодна іронія не підбадьорить. Вона, пані Блайт, дорогенька, утретє зітхнула й каже: «Але ж росіяни стрімко відступають!» А я відповіла: «То й що? Їм є куди відступати, чи не так?» Але я й собі, пані Блайт, дорогенька, тривожуся через події на Східному фронті, хоч нізащо й не зізнаюся в цьому кузині Софії.

Інші так само тривожилися; проте відступ росіян тривав ціле літо, а з ним тривала й затяжна пекуча мука.

— Я думаю, чи зможу ще колись спокійно дожидати пошти… бодай спокійно, не радісно, — сказала Гертруда Олівер. — Удень і вночі мене мучить єдина думка — чи розіб’ють німці росіян, щоби кинути потім своє знавісніле від перемоги військо на Західний фронт?

— Ні, панно Олівер, дорогенька, — мовила Сьюзен, прибираючи ролі провидиці. — По-перше, Всевишній не допустить такого, по-друге, великий князь Ніколай, хоч ми ним так чи так розчаровані, відступає гідно й без метушні — а це вельми корисне вміння, коли доводиться тікати від німецької армії. Норман Дуглас переконує, буцім той заманює їх у пастку, і на одного вбитого росіянина припадає з десяток німців. Та я собі думаю, що він просто не дає ради й робить, що може за цих обставин, так само, як усі ми. Тож, панно Олівер, дорогенька, не треба ходити далеко й шукати клопоту, коли його повно вже на самому порозі.

Першого червня Волтер поїхав до Кінгспорта. Нен, Ді та Фейт і собі подалися працювати в тамтешньому осередку Червоного Хреста. У середині липня, опісля вишколу, Волтер дістав тижневу відпустку й приїхав додому. Увесь час братової відсутності Рілла прожила самою надією на цей тиждень, і тепер упивалася кожною його миттю, шкодуючи навіть часу на сон, який видавався їй марною тратою дорогоцінних хвилин. Та попри сум, то був прекрасний тиждень, сповнений щемких незабутніх годин, коли вони з Волтером гуляли, розмовляли й мовчали вдвох. Тими днями він належав тільки їй, і вона знала, що він віднаходить силу й підтримку в її розумінні та співчутті. Приємно було усвідомлювати, що вона означає для нього — це знання допомагало їй пережити найважчі, нестерпні години, давало змогу час від часу всміхатися й навіть сміятися. Вона знайде розраду в сльозах, коли Волтер поїде — але не тепер. Рілла не дозволяла собі плакати навіть ночами, щоб уранці її не виказали підпухлі очі.

Останнього вечора вони удвох прийшли в Долину Райдуг і сіли на березі потічка, при корінні Білої Дами, де в давні безхмарні дитячі роки сповнювалися веселощами їхні бенкети. Того вечора понад Долиною Райдуг розкинулося шатро незвично розкішного призахідного неба; його огорнули чисті сірі сутінки, де-не-де помережані зорями; потім із неба на землю линуло місячне сяйво, являючи очам одне й ховаючи інше, освітлюючи одні улоговини й видолинки та вкриваючи інші чорною оксамитовою запоною тіні.

— Коли я буду «десь у Франції»[55], — мовив Волтер, закохано оглядаючи довколишню красу, — я згадуватиму ці тихі росяні місця, просотані місячним сяйвом. Смолистий запах сосон, білі озера, вилиті з місячних променів, і «верхи гір»… який то прекрасний давній псалом[56]. Рілло! Поглянь на ці верхогір’я… ми бачили їх із дитинства й гадали, що чекає на нас поза ними, у великому світі. Які вони спокійні й могутні…