Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

як плани на майбутнє. Як велична мрія про «Леополіс». Як спогад про мовчазну жінку зі скрипкою в руках під зоряним небом на тлі нічного давнього міста.

Тетяна Белімова

Найперший

Тільки раз і не більше,

Знаю, не більше,

Щоб забути назавжди…

Марійка Бурмака. Місто янголів і дощів

Леонід прийшов завчасно, до побачення лишалося добрих десять хвилин. Звичка… Букет – цього разу з рожевих гладіолусів – по сезону, у пакеті – шоколадні цукерки й пляшка вина, у кишені – заповітний ключ! Сьогодні особливий вечір? О! Сьогодні дуже особливий вечір! Він довго чекав. Скільки? Майже дев’ять місяців? Може, трохи менше… Але вона того варта! Вона, безумовно, того варта! Вона – Катя, його дівчина, яку знав давно, чи не з дев’ятого класу, разом ходили до Малої академії наук – тільки на різні напрями. Проте наважитися на щось серйозне («серйозне» – у сенсі попросити телефон, подзвонити після довгих і болючих вагань: а раптом відмовиться зустрітися, хоча й дала цей заповітний номер?) зміг лише, коли побачив її випадково в університетській бібліотеці центрального корпусу.

Леонідові батьки аж ніяк не здогадувалися про його захоплення, хоча біля будинку Каті (та й у самому помешканні) він з’являвся регулярно, ніби декларуючи серйозність намірів. Але зізнатися своїм? Їхній націл на Ізраїль, оформлення документів, продаж майна, списування з родичами і знайомими… Ейфорія впереміж із мандражем… Як воно там поведеться? А раптом не вийде? Не приживуться? Не опанують іврит?

Моральний бар’єр ніби вже було подолано, і все впиралося у документи. Сумніви також викликало Леонідове навчання. Реальний фах, та й диплом львівський «там» ніби котується… Ще два курси… Не кидати? Чи кидати? Довчитися і втратити два роки? Зберегти два роки й розпочати навчання знову, вже в Ізраїлі?

Сказати їм зараз про Катю він не міг. Принаймні не за таких сімейних обставин. Все було б набагато простіше (хоча… хтозна?), якби вона теж мала хоч якийсь мінімальний стосунок до Ізраїлю. Леонід навіть взявся розпитувати її батьків про родовід і скрушно відзначив, що тут зовсім інша етнічна чистота.

Але ж Катя була така чудова! Просто виняткова дівчинка! Певно, ще дівчинка. А як інакше? Їй лише два місяці назад виповнилося вісімнадцять. Катя – справжня україночка, була дуже гарненькою, проте не тільки це вабило до неї, бо ж навколо повно вродливих дівчат, повз яких проходив, розглядав, можливо, навіть щось відчував і спокійно (інколи роз’ятрено, чого вже гріха таїти) йшов далі. Привабливість Каті була якась ірраціональна, із прихованою таїною на споді.

Пригадав, як уперше почув її вірші – ніби відкрив для себе оцю дивну українську мову, таку анахронічну тут, у мегаполісі. Катя віршувала українською – і це також вражало, бо народилася й виросла в Києві. І звідки в неї цей націоналістичний накал? Також її дивний життєвий вибір – філологічний факультет… Кому це зараз потрібно – у добу комерціалізації? Можна захоплюватися віршами, але життя диктує зовсім інше. І, звісно, хор. Їхнє перше побачення збіглося з її виступом. Це був типовий концерт, під час якого з’явився на сцені ніби воскреслий образ пізнього декадансу – оксамитова сукня до підлоги, довгі коси, яскравий, підведений пурпуром рот, що округлювався на музичних фразах.

Катя співала в університетському хорі, і Леонід, завжди чутливий до мистецтва, сприйняв це за знак – це і є вона, та сама! Повз таку неможливо пройти!

Катя, звісно, про Ізраїль нічого не знала, хоч, може, про щось і здогадувалася. Леонід, тактовно замовчуючи родинні зв’язки, неодноразово заводив мову про те, як там гарно живеться його колишнім однокласникам та іншим знайомим. Але ж вона мала дізнатися? Коли? Як? Про те, щоб взяти її з собою… Батьки… Обставини національної приналежності… Все було надто складно! Та життя – одне. І чи варто замислюватися про нього аж так глобально? Зараз у них кохання (обоє вони так це і називали), а завтра? Хай це буде завтра, та й по всьому.

Нарешті на доріжці з’явилася Катя. По-літньому відкритий сарафан, не викличний, не вульгарний, але все ж дражливий відвертими лініями (за смак він теж цінував її, як за певну, у багатьох відсутню чесноту), мінімум косметики, довгі коси, що вільно розсипаються під час ходи. От тільки… Скільки вже просив…

– Привіт, Катрусю! Сонечко, зітри помаду! Ти й так гарна! Чесно!

Так вдало все склалося. Навмисне не придумаєш. Квартира їхніх знайомих, які вже декілька років щасливо насолоджувалися життям у тій самій землі обітованій, була у наймі і звільнилася від чергових пожильців. Його батьки займалися питанням оренди за довіреністю – на правах друзів. Нових мешканців поки не було. Приходило кілька клієнтів подивитися, але договір ніхто так і не уклав. Леонід наважився і потай взяв ключа від помешкання. Це був такий шанс! А де ж іще? У себе вона не погоджувалася, та й там весь час хтось крутився… У нього – це теж була якась фантастика, бо мама працювала вдома. Тож не можна було упустити таку можливість.

У нього ще ніколи не було нічого. Ні з ким. Їй він, ясна річ, натякнув, що має досвід… Не міг же визнати, що це для нього вперше? Та й, прочитавши так багато на «цю» тему, вже й сам повірив, що таки досвідчений. Про Катю – він не сумнівався ні хвилини, якось думка навіть не працювала у цьому напрямку. Він був би не розчарований (ні! це навіть не те слово!), він, певно, був би прибитий, якби дізнався, що в неї вже «було», що вона має хоч і мінімальне, але власне, не вичитане, уявлення про це. Така скромна відмінниця, домашня дівчинка…

Минулого літа Катя вступила до університету. Стільки мрій – планів – сподівань – відкладених вражень – емоцій! Радість від здійснення мрії! Життя таки прекрасне, бо має чудовий багатообіцяючий початок. Катя вже збиралася з батьками на дачу, коли несподівано подзвонила Оксана Михайлівна, керівниця секції української мови в Малій академії наук, і сказала, що терміново потрібні волонтери для міжнародної літньої школи.

– Ми щороку відправляємо наших випускників працювати у літній школі «Крок до України», – пояснювала Оксана Михайлівна.

– Ну не знаю… – Каті не хотілося відмовляти керівниці, але й знову брати на себе якісь обов’язки не було жодного бажання.

– Це у Львові! У львівській Політехніці! Проживання й харчування –