Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

Всі мелодії наші – на двох.

В нас тендітні тіла і ніжні,

і так легко зірвати з вуст стогін,

коли вміло торкнутися

пальцями

струн…

Іноді підглядаю за гостями свого творчого вечора, пробую вловити настрій, вдивляюся у вираз облич. Хм… Майже не перемовляються, дивляться на мене й на екран.

Злине звук

смичка дотиком, словом, розумом —

лиш заради мелодії, чару,

лиш заради безумства і шалу…

Мабуть, таки читають… Екран цього вечора – мій своєрідний голос, а музика скрипки лиш супроводжує мою поезію.

…то моя єдина подруга;

вона мовить, а я – мов німа…

Так дивно. Усміхаюся від спогаду про те, як Олександр умовляв мене відважитися на цей експеримент. Довго вмовляв. А я не погоджувалася, боялася, що видасть Олегу і той прийде послухати мою гру. Чи хотіла б я, щоб він прийшов? Не знаю…

Сашко мені наче й не надто близька людина. У нього прекрасна дівчина, і вони щасливі разом. А мені він хіба приятель. Усе це була його ідея: і записи на екрані, і скрипка. А відвідувачам, здається, подобається…

в ній триває моя таємниця;

ми поєднані: скрипка і я.

Я мешкаю за містом у гарному котеджі, заможні господарі котрого виїхали за кордон. Є в їхніх планах іноді навідуватися додому. Дім гарний, наповнений творами мистецтва, тож ніяк не можна було залишити його без догляду, адже починалася зима й помешкання потрібно опалювати, щоб не панувала сирість. Через терміновість господарі вирішили, що моя німота не є надто великою вадою. Мені потрібна була робота, бо від замовлення для «Леополісу» я відмовилась, а гра на вулицях міста при морозі й вітрі – річ досить дошкульна й невдячна. Так, і гобелени я більше ніколи не виготовлятиму, бо навіщо мені ці спогади й біль?

І ось я живу тут, доглядаю за будинком, підливаю вазони, стежу, щоб у помешканні панували тепло й сухість. Отримую непогану платню. Підробляю фрілансом. І все було б добре, але іноді так самотньо, аж десь глибоко в грудях стає боляче. Тоді беру скрипку, смичок, стаю посеред кімнати або виходжу на подвір’я – і починаю грати. Для самої себе, бо мене тут ніхто не чує…

Я рада, що сьогодні моє вміння творити оцінять люди.

Чи хотіла б, щоб і він прийшов?

І тут, як трапляється в таких історіях, ненароком зиркаю на Сашка й бачу поруч нього того, за ким побивається моє серце.

Лиш на мить я сфальшивила в нотах. Лиш на мить припустилася помилки. Та, певно, навіть ті, хто не розбирається в музиці, це відчули, бо бачу здивовані погляди.

Лиш на мить заплющила очі, аби не бачити ані поглядів, ані його. На мить…

А коли придивилася – ні, то не він, то хтось схожий. То тільки незнайомець, який присів за столик Сашка і Христі, щоб послухати мою гру.

Однак я знову заплющую очі. Так краще, так не очікуватиму того, що ніколи не трапиться, – і більше не помилюся в нотах.

Скрипка – єдине, що в мене є. Я в неї, а вона – у мене. Потрібно буде згадати про це, коли вийду під дощ. Під справжню весняну львівську зливу…

Мій проект успішний, а готель досить популярний серед туристів. Бізнес доволі вдалий і прибутковий. Житло я таки придбав окремо, правда, неподалік готелю, на узбережжі. Однак Магди там немає, бо одного ранку ми зрозуміли, що бачимо світ по-різному. Подейкують, вона вже знайшла собі пару й віднедавна мешкає десь у Великій Британії.

Проект приносить хороший прибуток і в перспективі претендує стати одним із найпопулярніших у світі. Даремно Сашко відмовився займатися його промоцією. Кажуть, добровольцем пішов в АТО, а за місяць його й не стало: загинув у полоні, так і не зрадивши своїх. Шкода. Він був одним із найкращих, кого я знав.

Можливо, мій задум багато в чому відрізняється від початкового варіанту, первинної мрії про «Леополіс», бо якоїсь миті я втратив до нього цікавість. Це сталося ще тоді, коли зникла та жінка, Юліана, – німа ткаля і скрипалька. Тепер розумію, що мав до неї почуття.

Я досі люблю подовгу дивитися на її гобелени, як колись любив спілкуватися з нею в Інтернеті, і дуже шкодую, що надто мало у Львові милувався її грою на скрипці. Часто згадую ту жінку, бо її думки багато в чім були слушні й досить незвичайні.

Але в одному вона помилилася: ріка – не лише голос, а й душа міста. Душа є, але вона глибоко захована, її вже ніколи ніхто не побачить. І та жінка десь є, тільки мені її ніколи не відшукати й не повернути. Мій проект також втратив душу. Ні, щось у нім залишилось, але воно сховане, скуте, невидиме… І я більше не відчуваю в нім привабливості і смислу.

Ні, мене все влаштовує, бо іноді серед рутини і буднів з’являється щось витончене й особливе. Таке,