Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

безкоштовно… Зарплатні, звісно, не буде, але є можливість провести три тижні у Львові! Погоджуйся! – вмовляла Оксана Михайлівна, наголошуючи на різних перевагах такої роботи – і досвід, і спілкування, і міжнародні контакти. Вичерпавши запас красномовства, керівниця скоромовкою додала, що Мар’яна і Юра – близнюки Катиного віку, які ходили з нею разом до Малої академії, – вже дали згоду.

Катя довго вагалася, тому, коли все ж зважилася поїхати, квитків до Львова вже не було. Вона приїхала на два дні пізніше від офіційного початку роботи міжнародної школи. Заспані близнюки зустріли її о шостій ранку на вокзалі. Веселий перегук трамвайчиків, що розверталися на мініатюрному колі, характерні інтонації мови львів’ян і, звісно, запах кави, який сочився, здавалося, із кожної шпаринки…

– Це Львів, мала! – підморгнув Юрко, старанно імітуючи місцеву вимову.

На вулицю Лукаша, до гуртожитку, де їх розмістили, дісталися за півгодини. За цей час Катя дізналася все про міжнародну школу, але найбільше почула про студента з Пітера, який теж приїхав вивчати українську.

– Антон? Цікаво, який він? – Катя роздивлялася фасад старовинної, ще, певно, австрійських часів будівлі, у якій їм відвели двомісні кімнати: студенти львівської Політехніки роз’їхалися на вакації, і гуртожиток спорожнів.

Мар’яна не встигла відповісти.

– Салют, девчонки! – Біля Юрка стояв він, Антон, худий, довгий, смаглявий, із в’юнкими пасмами непокірного волосся, майже Електроник зі старого радянського фільму, привабливий із першого погляду. Чого він піднявся у таку рань? До занять у школі ще було зо три години. Почув про приїзд нової волонтерки? Чи так захотіли зірки на небі, які мають дивну здатність впливати на долі людей, хоч і сяють далеко у глибинах Всесвіту?

Катя уподобала Антона з першого погляду. Цей російський прононс, незвично правильна вимова й наголоси… Не лише у Львові, навіть у Києві ніхто так не розмовляв. У перший день знайомства вона вже знала, що він закінчив три курси престижного факультету найвідомішого в його рідному Пітері вишу, марить дипломатичною кар’єрою і впевнений, що колись здобуде Премію Миру.

Антон був просто приголомшливим! Співав пісні Цоя під гітару, яку не полінувався привезти з собою. Робив стійку-переворот, як акробат, розгойдуючи своє довге тіло. Читав на пам’ять поезію Блока, Аненського, Гумільова, Ахматової, і російська поезія срібного віку, знана виключно з хрестоматій, зазвучала якось так… навіть не по-особливому, а в авторському виконанні – виконанні Антона. А вони втрьох (вона і Юрко з Мар’яною) завжди никли біля нього. Він затьмарював усіх, диктував і визначав розклад дня після занять, місця здибанок, умови гри чи, радше, якоїсь веселої дурні (не важило у що, не важило як, чи в картярського «дурня», чи у просту шкільну гру «слова», «міста»), очолював їхні походи на дискотеку в невеличкий нічний клуб «Цаца» в кінці вулиці Лукаша.

Тут, на закуреному танцювальному майданчику, підсвіченому неоновими променями, Антон урешті зробив вибір між Катею і Мар’яною. Це вперше відчуте суперництво особливо вразило Катю тим, що супротивницею стала та, яка минулого й позаминулого року була подругою. Оці всі безкінечні дуелі-поєдинки між ними – хто краще зможе насмішити Антона, хто сяде біля нього в трамваї чи за столиком у «Копальні кави» – закінчилися з офіційним запрошенням на повільний танок… Мар’янка відразу щезла. Юрко ще тупцював якийсь час, про щось перемовляючись із дівчатами-волонтерками, які теж облюбували «Цацу», але врешті і його не стало.

Перший поцілунок… З ним! Цього не забути ніколи! Потім будуть інші поцілунки (багато чи мало – хто їх рахуватиме?), спершу, звісно ж, із ним, пізніше – з кимось іншим… Але цей… Вперше відчута ніжність, довіра, якесь іще не усвідомлене бажання і оце невисловлене, але відчуте – нехай – це – не – закінчується! Ніколи! Нехай його руки обіймають! Його губи цілують! Полиски ліхтарного світла відбиваються від старовинної львівської бруківки!

Антон… Чому всі грані буття зійшлися в ньому одному? Він був такий, про якого завжди мріялося! І водночас він був зовсім не такий, яким уявлявся у снах – мареннях – проекціях – візіях майбутнього життя. Оце вигоріле до білого буйне волосся, і на противагу йому – майже циганська засмага. Майбутній фах високоповажного дипломата, і водночас схильність до епатажу, безкінечної дурні й розігрування. Але всі ці його вади й чесноти були ніщо у порівнянні з успадкованим від батька прізвищем на «ко» й абсолютно свідомою декларацією своєї російськості, її первинності й вищості стосовно всього «мєснава»…

«Для чого тоді приїхав сюди?» – це запитання не могло зірватися Каті з язика. Чи то природна толерантність ставала на заваді, чи небажання втягувати Антона в якісь дискусії з присмаком політики? Якось у нього прохопилося, що це батько «настоял на изучении украинского»…

Усі вони втрьох – Юрко, Мар’яна та Катя, – не змовляючись, запопадливо переходили на російську з Антоном, хоч це було проти правил міжнародної школи. Вони як волонтери мали усіляко допомагати іноземцям, серед яких було декілька поляків, словаків, один чех, бельгієць і з десяток канадійців, опанувати українську. Невипадково і місцем проведення літньої школи було обрано Львів – цьому сприяла не так приголомшлива архітектура міста, як мовне середовище. Проте Антонова нехіть до навчання була настільки виразною, незавуальованою, що усі волонтерські й викладацькі старання здавалися тим самим бісером, який утрапив куди не слід.

– Что-то мне сегодня недосуг… Давайте еще по городу прогуляемся… – повторював він щодня, ніби мантру.

Для Каті, яка останнім часом намагалася розмовляти українською, хай книжною, ніби виписаною зі шпальт словників, але своєю – рідною – національною, це стало перманентним докором сумління, який, звісно ж, частково нівелювався усвідомленням того, що Антон тільки по батькові українець і ніколи не жив тут.

Внутрішнє сум’яття роз’ятрювало Катину душу щоразу, коли вона чула від Антона: «Чи була б Україна, якби Росія не виграла Вітчизняну війну?», «Яка у вас література? Хіба ваших письменників знають у світі?», «У вас ніколи тут не було ні батюшки-царя власного, ні держави!», «Ви ж – хохли! Хохлома, одним словом!»

Він просто не знає, але вона йому розкаже. Ніколи не чув, але від неї почує про все: Трипілля – Скіфи – Княжичи – Престольний Київ – Січ – Крути – Сандармиг – Соловки… Вона ще не знала у свої сімнадцять, що світогляд двадцятирічного – цілком сформована річ, у яку вже, на жаль, неможливо внести жодних змін чи корегувань…

Це сталося, коли до завершення роботи школи залишалося п’ять днів.

– Давай не пойдем сегодня в «Цацу» со всеми… Хочу тебе на гитаре кое-что сыграть…

Літній розморений спокій,