SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 12. Дотик та віра.

Вона не видавала жодних агресивних звуків, але сам її рух, її сліпа, неусвідомлена міць, вселяли первісний жах. Вона, здавалося, просто йшла своїм звичайним маршрутом, не помічаючи їх, але цей маршрут тепер перетинався з їхнім шляхом до порятунку. 

Ліра заплющила очі, не в змозі дивитися. Вона чула лише тихе шурхотіння та скрип наближаючого істоти та напружене, уривчасте дихання Сарна поруч із собою. Це кінець, подумала вона. Зараз воно натрапить на них, і тоді… 

Але замість цього вона почула дивний, низький звук, що виходив від Сарна. Це не був крик чи слово. Це був… гул? Глибокий, вібруючий звук, що народжувався десь у його грудях, схожий на віддалений гуркіт грому або на гудіння величезного механізму. Цей звук був ледь чутний, але він, здавалося, проникав крізь каміння, крізь повітря, крізь саму темряву. 

І істота… зупинилася. Її масивне тіло завмерло всього за пару кроків від них. Вона повільно повернула свою безформну «голову» в бік Сарна, її відростки злегка заворушилися, немов принюхуючись або намагаючись вловити джерело цього дивного звуку. 

Сарн продовжував видавати цей низький, вібруючий гул. Він не рухався, не нападав. Він просто… стояв і гудів. І в цьому звуці була якась давня, первісна сила, яка, здавалося, говорила з цим істотою її власною, незрозумілою мовою. 

Минула хвилина, яка здалася Лірі вічністю. Істота стояла нерухомо, потім повільно, дуже повільно, вона знову повернулася і, обійшовши їх стороною, продовжила свій рух углиб печери, немов їх і не було. 

Коли вона сховалася за іншими світляними грибами, гул, що виходив від Сарна, припинився. Він важко видихнув і похитнувся. Ліра тут же підхопила його, її руки тремтіли. 

— Сарне! Що… що це було? — прошепотіла вона, дивлячись на нього з благоговійним жахом. 

Він сперся на неї, його дихання було частим і нерівним. 

— Я… я не знаю, Ліро, — його голос був слабким, майже нечутним. — Я просто… спробував. Я згадав… ці звуки… вони іноді… заспокоюють їх. Або… відволікають. Я… я чув їх… від інших… таких, як я… дуже давно. Коли ще… міг чути… їхні думки… або щось схоже. 

Він був явно виснажений цим новим проявом своїх здібностей. Використання цих "звуків", цієї внутрішньої вібрації, очевидно, відняло в нього багато сил, як і керування попелом. 

— Ти… ти знову врятував нас, — сказала Ліра, відчуваючи, як по її щоках котяться сльози – цього разу сльози полегшення та вдячності. 

Він не відповів, лише слабко кивнув. 

— Треба… йти, — прошепотів він. — Поки… поки не прийшли інші. Тінь… тінь від гриба… вона близько. 

Зібравши останні сили, вони зробили кілька відчайдушних кроків і нарешті досягли рятівної тіні за гігантським грибом. Тут було темніше, і вони були менш помітні. Вони притиснулися до холодної, вологої ніжки гриба, намагаючись віддихатися й прийти до тями після пережитого. Вихід із печери був уже зовсім поруч, але шлях до нього все ще перегороджували ці давні, сліпі вартові темряви. Їм залишалося тільки чекати й сподіватися, що істоти розійдуться або що в Сарна вистачить сил на ще один ривок чи на ще одне диво. 

Вони забилися в густу, майже непроникну тінь, відкидану масивною ніжкою гігантського світляного гриба. Тут, притулившись до холодної, вологої поверхні, вони були майже невидимі для сліпих вартових цієї підземної цитаделі. Ліра відчувала, як її серце поступово заспокоюється, хоча кожен м'яз її тіла все ще був напружений до межі. Вона переводила дихання, намагаючись робити це якомога тихіше, і крадькома поглядала на Сарна. 

Він сидів поруч, важко притулившись до ніжки гриба. Його дихання було все ще уривчастим, але вже не таким частим, як кілька хвилин тому. Каптур знову майже повністю приховував його обличчя, але Ліра бачила, як дрібно тремтять його руки, що лежали на колінах. Цей "розмова" з Мешканцем Глибин далася йому нелегко, висмоктавши з нього залишки сил. Вона відчувала провину за те, що її страх, її крик душі тоді, під попільним дощем, можливо, став причиною того, що він так сильно виснажив себе зараз, передаючи їй своє бачення, а потім і захищаючи від цієї істоти. 

— Сарне, — прошепотіла вона так тихо, що її слова були ледь чутні навіть їй самій. — Ти… ти зовсім виснажився. Тобі потрібно більше часу… 

Він повільно повернув голову в її бік. 

— Я… буду в порядку, Ліро, — його голос був слабким, але вже рівнішим. — Просто… цей… звук… він вимагає… багато чого. Це… не просто вібрація. Це… частина мене. Частина… того, що болить. 

Ліра дивилася на нього, і її серце стискалося від співчуття. Вона бачила не просто втому, а глибоке, майже екзистенційне виснаження, наче кожна така демонстрація його здібностей відривала від нього шматочок його й так понівеченої душі. 

— Що це було… тоді? — наважилася запитати вона. — Той… гул. І та істота… вона… вона тебе зрозуміла? 

Сарн довго мовчав, дивлячись на блакитнувате сяйво, що пробивалося крізь щілини між іншими грибами. 

— Я не знаю, чи зрозуміла вона… в тому сенсі, як ми розуміємо слова, — нарешті сказав він, ретельно підбираючи фрази. — Це… давні створіння. Дуже давні. Вони… не думають. Вони… відчувають. Вібрації. Енергію. Страх. І… відчай. 

Він зробив паузу, немов прислухаючись до чогось усередині себе. 

— Коли я був… зовсім іншим… дуже давно… до попелу… я… я міг… чути їх. Не слова, а… потоки. Думки-почуття. І… я пам'ятаю, що деякі… такі ж, як я зараз… навчилися… відповідати їм. Їхньою мовою. Мовою… резонансу. Вібрацій. Це… заспокоює їх. Або… показує, що ти… не їжа. Не загроза. А… щось інше. Щось… таке ж давнє, як і вони. Або… зламане, як і вони. 

Ліра слухала, затамувавши подих. Це було неймовірно. Він не просто керував попелом. Він міг… спілкуватися з цими первісними силами? 

— І ти… ти згадав це? Зараз? — запитала вона. 

Сарн повільно кивнув. 

— Коли воно пішло на нас… я… я відчув… твій страх. І свій. І… щось… усередині мене… просто… зробило це. Само. Як… як дихати. Тільки… дуже боляче. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍