Людмила Черниш - Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш

   Але тут мої мирні і спокійні роздуми були перервані. У тому місці, де Ларіон щось малював, почало палити, а потім з мене немов усе повітря вибили. Так і підскочила на ліжку, от тільки закричати не змогла. Лише на мить зустрілася з очима хлопця, а потім провалилася в пітьму.

   Було боляче, дуже боляче, і я згорнулася в позу ембріона, намагаючись просто перечекати цей момент. Говорити і кричати не було сил. Та й хто мене почує в цій темряві? Таке відчуття, що моє тіло різали ножами, душу розривали на частини, а серце дряпали гострими кігтями.

   Але в якийсь момент усе затихло, темрява почала розступатися, і я впізнала кабінет, у якому з'являюся вже втретє. Піднялася з підлоги, озирнулася на всі боки, нікого немає. Підійшла до вікна, визирнула, тихо і спокійно, тільки прислуга носиться з тацями і якимись речами.

   У коридорі почулися кроки, і в кабінет увійшов молодий Ларіон. Слідом за ним вбігла і я, вся така стурбована і трохи засмучена. Ми посварилися? Але чекати відповіді не довелося, розмова і так усе розставила на свої місця.

 - Ну, будь ласка, вона ж моя зведена сестра, - наполягала й одночасно просила дівчина.

 - Венді, вона мені зовсім не подобається. Та й завжди підтримувала своїх батьків, які тебе мало не знищили, - не відступав від свого Ларіон.

 - Найімовірніше, вона їх просто боялася і тому прикидалася, що на їхньому боці. Якби все було інакше, хіба вона з'явилася б сюди?

 - Послухай, я не проти, якщо до нас навідуватимуться твої родичі, в гості, або просто проїздом відвідуватимуть тебе. Але тільки не ті, хто мало не позбавив мене тебе. Ти віриш тому, що твоя зведена сестра ні до чого? А я вірю, що вона ще й як при чому. І я проти її перебування тут...

 - Ларіоне, коханий, - дівчина підійшла до нього, доторкнулася до обличчя, ковзаючи пальцями по щоці. Посміхнулася такою невинною посмішкою, що навіть я розтанула б від неї. - Скоро мені виповниться вісімнадцять, я вийду за тебе заміж. Ми проведемо особливий шлюбний ритуал, і більше ніхто не зможе нас розлучити. Твій будинок кишить охороною, він магічно захищений, та й ніхто при здоровому глузді не посміє вкрасти мене або якось нашкодити. Ти ж бачив Міланію, вона як дитина, вічно розгублена, налякана і всього боїться. Які від неї можуть бути проблеми? Нехай поживе тиждень, а потім з'їде, їй і справді поки що ніде зупинитися. Будь ласка, заради мене, - і піднявшись навшпиньки, поцілувала хлопця в щоку.

 - І сюди, - він ледь помітно усміхнувся і показав на губи. - Двічі, - і знову стримується від усмішки.

 - Тільки якщо дозволиш їй залишитися, - поставила умову я.

 - Добре, але будь із нею дуже обережна. Пообіцяй мені це, - і подивився дуже наполегливо.

 - Обіцяю, що буду обережною і пильною. Не буду вплутуватися в неприємності і в сумнівні справи. Але й ти пообіцяй поводитися нормально, - і поцілувала хлопця в губи, тільки один раз.

 - Добре, вмовила, - здався Ларіон і поцілував кохану у відповідь.

   Дівчина підскочила від радості і втекла, а от хлопець посерйознішав і навіть насторожився. Клацнув пальцями і в кабінеті з'явилася напівпрозора тінь.

 - Чого бажає молодий пан? - голос був наче з потойбічного світу. Навіть холодок пішов по шкірі.

 - Не спускай очей із цієї Міланії, і наглядай за Венді. Якщо з'являться якісь підозри або ж небезпека, негайно вживай заходів і повідомляй мені. Зрозуміло? - ось він, звичний для мене Ларіон. Холодний, владний, непорушний як кам'яна стіна.

 - Слухаюся, мій пане, - і тінь втягнулася в підлогу, а хлопець продовжив дивитися у вікно.

   Картинка здригнулася, розчинилася, і перенесла мене в іншу кімнату. Тут, на великому широкому ліжку сиділа я і, здається, та сама зведена сестра. Худенька, темноволоса, шкіра сіра, очі глибоко посаджені. І викликала вона в мене якесь побоювання, страх і тривогу. Справжні почуття з минулого? Потрібно послухати їхню розмову, і тоді, мені здається, все стане на свої місця.