Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

— Другий нападник? — запитала Ковальчук.

— Зник, — відповів Громов. — Був поранений, але слідів утечі немає. Або його забрали, або він дуже добре вміє ховатися.

— Охоронці Лісу, — задумливо сказала Ковальчук. — Вони завжди були майстрами зникати. Але ми перевіримо все. Кров, відбитки, усе, що тут є.

Петро Петрович показав на будиночок.

— Там, здається, щось є, — сказав він. — Ми не встигли перевірити. Тільки знайшли глушилку, як вони на нас вискочили.

Ковальчук кивнула, і двоє слідчих із ліхтарями рушили до будиночка. Двері, гнилі й напівзірвані, рипнули, коли їх відкрили. Усередині було темно, пахло пліснявою й старим деревом. Слідчі повернулися за кілька хвилин, тримаючи два рюкзаки.

— Ось, — сказав один із них, високий чоловік із сивиною на скронях. — Два рюкзаки. І це. — Він простягнув Ковальчук пачку доларових купюр, перев’язану гумкою.

Вона порахувала.

— Дві тисячі доларів, — сказала вона, передаючи пачку Громову. — Схоже, вони готувалися тікати.

Громов узяв рюкзаки, розкрив один із них. Усередині — мотузка, ніж, кілька консервів, фляга з водою, карта Залісся з позначками, які він не одразу зрозумів. У другому рюкзаку — змінний одяг, патрони, ще один ніж і маленький металевий ящик із замком.

— Готувалися, — підтвердив він. — Але чому саме зараз?

— Може, знали, що ми наближаємося, — припустив Петро Петрович. — Степан Петрович заговорив. Ми знайшли глушилку. Вони могли зрозуміти, що їхній час спливає.

Ковальчук кивнула, записуючи щось у планшеті.

— Ми заберемо все це на експертизу, — сказала вона. — Рюкзаки, гроші, глушилку. І тіло, звісно. Треба встановити, чи є відбитки другого нападника. І чи залишилися інші.

— Інші точно є, — сказав Громов. — Вовк не міг діяти сам. Охоронці Лісу — це не одна людина. Це організація. І якщо вони діяли тут століттями…

— То в них є структура, — закінчила Ковальчук. — І, можливо, хтось вищий за Драча. Хтось, хто віддає накази.

Петро Петрович раптом засміявся, хоч сміх був гірким.

— Уявляєте, майоре, — сказав він. — Ми думали, що це якісь місцеві бандюки. А тут… таємна організація, яка вбиває з 19 століття. У нашому Заліссі! Як у якомусь американському фільмі.

Громов усміхнувся кволо.

— Тільки без попкорну, Петре Петровичу. І без хепі-енду, якщо ми не знайдемо зниклих.

Слідчі тим часом закінчували огляд. Тіло Вовка поклали в мішок, глушилку акуратно розібрали, щоб забрати на аналіз. Кров на землі зібрали для ДНК-тесту. Але Ліс, здавалося, неохоче віддавав свої таємниці. Навіть у світлі ліхтарів він залишався темним, непроникним.

— Що в тій записній книжці? — запитала Ковальчук, коли вони поверталися до уазиків.

Громов простягнув їй книжку.

— Символи. Нічого зрозумілого. Але є малюнок коршуна. І цей амулет. — Він показав дерев’яний кулон. — Може, це їхня символіка.

Ковальчук уважно оглянула амулет.

— Схоже на щось ритуальне, — сказала вона. — Ми перевіримо. У базі є згадки про подібні речі в справах Охоронців Лісу. Але… — Вона зітхнула. — Більшість їхніх справ так і не розкрили. Вони вміють приховувати сліди.

— Але не цього разу, — сказав Громов. — У нас є Вовк. У нас є глушилка. І ми знаємо, що вони активні.

— І що вони вбивали, — додав Петро Петрович тихо. — І, можливо, досі вбивають.

Ковальчук кивнула, її обличчя було похмурим.

— Я доповім у Київ. Нам потрібні додаткові сили. Залісся… це не просто містечко. Це їхня територія. І вони не здадуться так просто.

Вони поверталися до Залісся в сутінках. Уазики гуділи, пробираючись крізь Ліс. Громов сидів на задньому сидінні, тримаючи рюкзаки. Петро Петрович дивився у вікно, де темрява Лісу зливалася з небом. Ковальчук щось писала в планшеті, її обличчя освітлювалося слабким світлом екрана.

— Знаєте, — раптом сказав Петро Петрович, — я все життя тут жив. Ходив у цей Ліс, ловив рибу в потічках, збирав гриби. І ніколи не думав, що він може бути… таким. Ніби живий. І злий.

— Не Ліс злий, — відповів Громов. — Люди. Ліс просто… їхній дім. Або їхній храм.

Ковальчук підняла погляд.

— Храм, — повторила вона. — Цікаве слово. У старих звітах про Охоронців Лісу згадувалося, що вони вважали Ліс священним. Що вони «захищали» його від тих, хто, на їхню думку, його оскверняє.

— Як Степан Петрович із його землею, — додав Петро Петрович. — Або дачник, Федір Іванович. Може, вони вважали їхню землю своєю?

— Може, — погодилася Ковальчук. — Але чому тоді зникли Василь, Галина, Микола? Вони ж місцеві. Народилися тут. Яке «осквернення»?

Громов задумався. Питання повисло в повітрі, важке, як вологий лісовий туман.

Коли вони приїхали до дільниці, Залісся вже спало. Вулиці були порожні, лише кілька вікон горіли тьмяним світлом. Сільська тиша, здавалося, приховувала страх. Люди знали, що щось не так. Чутки про зникнення, про побиття Степана Петровича, про перестрілку в Лісі вже, напевно, гуділи в кожній хаті.