Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 16

Шість годин після бою на галявині тяглися, ніби в’язке болото. Ліс стоя۱ навколо Громова й Петра Петровича, мовчазний і густий, наче сам стежив за ними. Тіло Вовка лежало там, де впало, — темна постать із розплющеними очима, що дивилися в сіре небо. Шрам на його обличчі здавався ще глибшим у тьмяному світлі, а татуювання коршуна на руці виглядало як зловісний підпис, залишений самим Лісом. Глушилка, тепер мовчазна, стояла поруч, її дроти звисали, наче перерізані жили. Повітря було холодним, вологим, із запахом моху й гнилої деревини. Кожен шерех — пташка, що зірвалася з гілки, чи вітер, що гойдав кронами, — змушував Громова й Петра Петровича напружуватися, тримаючи руки на пістолетах.

— Думаєте, вони повернуться? — тихо запитав Петро Петрович, сидячи на поваленому стовбурі. Його голос тремтів не від страху, а від втоми, що накопичилася за день. Він дивився на Вовка, і в його очах було щось середнє між полегшенням і сумом.

— Якщо їх більше, ніж двоє, то можуть, — відповів Громов, не відводячи погляду від дерев. — Але ми знешкодили їхню іграшку. — Він кивнув на глушилку. — Без неї вони втратили перевагу. І, можливо, впевненість.

Петро Петрович хмикнув, дістаючи з кишені стару металеву флягу. Відкрутив кришку, зробив ковток і простягнув Громову.

— Горілка? — здивувався Громов, піднімаючи брову.

— Чай, майоре, чай, — з легкою посмішкою відповів дільничий. — З ромашкою. Моя покійна бабця казала, що воно заспокоює. А нам зараз спокій не завадить.

Громов узяв флягу, понюхав — дійсно, трав’яний запах — і зробив ковток. Чай був ледь теплим, але приємним, із легкою гіркуватістю. Він повернув флягу й озирнувся. Ліс здавався живим, але не дружелюбним. Його тиша була не спокоєм, а очікуванням. Ніби він знав більше, ніж вони, і просто чекав, коли вони зроблять наступний хід.

— Шість годин… — пробурмотів Петро Петрович, ховаючи флягу. — Слідча група мала б уже бути. Якщо Ковальчук не забула нас у цьому дірі.

— Не забула, — запевнив Громов. — Вона не з тих. Але Залісся… Далеко. І дороги тут — самі знаєте.

Петро Петрович кивнув. Дороги до Залісся були більше схожі на стежки, розмиті дощами й зарослі бур’янами. Навіть у гарну погоду дістатися сюди було випробуванням. А зараз, коли хмари знову насувалися, обіцяючи дощ, надія на швидке прибуття підкріплення танула.

Вони чекали, перекидаючись уривчастими фразами. Громов гортав записну книжку Вовка, знайдену в його кишені. Символи, намальовані грубими лініями, нагадували суміш рун і якихось архаїчних знаків. Жодного зрозумілого слова. Лише коршун, виведений на одній зі сторінок, чітко вказував на зв’язок із організацією. Амулет на шиї Вовка, дерев’яний, грубо вирізаний, здавався занадто простим для людини, яка очолювала місцевих Охоронців Лісу. Але в цій простоті було щось тривожне, ніби річ несла в собі більше, ніж здавалося.

— Думаєте, це їхній… талісман? — запитав Петро Петрович, киваючи на амулет.

— Може, — відповів Громов. — Або позначка. Щось, що вказує на їхню приналежність. У старі часи такі штуки мали значення. Символи, ритуали… Вони люблять це.

— Ритуали, — повторив Петро Петрович, і його обличчя потемніло. — Як у тому записі 1801 року. Шкіри, замазані лиця… Може, вони досі так роблять?

Громов не відповів. Його думки крутилися навколо іншого. Чому Вовк був тут? Чому саме ця галявина? І де другий нападник? Кров на землі, де той упав, уже злилася з вологою землею, але слідів утечі чи боротьби не було. Це турбувало. Якщо Охоронці Лісу діяли століттями, вони точно знали, як приховувати свої сліди.

Нарешті, коли сонце вже сховалося за кронами, а сутінки почали згущуватися, з глибини Лісу долинув звук моторів. Спершу тихий, потім усе гучніший. Громов і Петро Петрович переглянулися.

— Наші? — запитав дільничий, хапаючись за пістолет.

— Сподіваюся, — відповів Громов, напружуючи слух.

Два уазики виринули з-за дерев, підстрибуючи на нерівній стежці. Слідчо-оперативна група. Нарешті. З машин вискочили шестеро чоловіків у формі, з автоматами й ліхтарями. За ними вийшла Ковальчук — струнка, у темному пальті, із зібраним у хвіст волоссям. Її обличчя було серйозним, але в очах проглядала полегшення, коли вона побачила Громова й Петра Петровича цілими.

— Майоре, — сказала вона, підходячи. — Ви в порядку?

— Живі, — відповів Громов, кивнувши на тіло Вовка. — Ось наш «герой». І глушилка.

Ковальчук перевела погляд на Вовка. Її очі звузилися, коли вона помітила шрам і татуювання.

— Це він? — запитала вона.

— Так, — підтвердив Громов.

Ковальчук кивнула, дістаючи планшет. Вона швидко ввела дані, і через кілька секунд її обличчя змінилося.

— Є збіг, — сказала вона. — Драч Віктор Сергійович, 42 роки. Розшукується з 2019 року за звинуваченнями в рекеті, нападі та незаконному зберіганні зброї. Востаннє його бачили в Чернігівській області. Потім… пропав. Думали, або втік за кордон, або мертвий.

— Не мертвий, — буркнув Петро Петрович, киваючи на тіло. — До сьогодні.

— І не за кордоном, — додав Громов. — Він був тут. У Заліссі. Очолював місцевих Охоронців Лісу.

Ковальчук зітхнула, оглядаючи галявину. Слідчі вже почали працювати: фотографували тіло, глушилку, місце перестрілки. Один із них, молодий хлопець із рудим чубом, уважно розглядав сліди на землі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍