Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Громов побачив, як Вовк цілився в Петра Петровича, що був у слабкому укритті. Секунда. Громов вискочив і двічі вистрілив.

Перша куля влучила в дерево. Друга… Вовк смикнувся, випустив пістолет і впав.

Тиша. Не одразу. Відлуння пострілів ще звучало. Потім лише гудіння глушилки.

Вони лежали, прислухаючись. Є ще хтось? Напруга душила.

— Майоре? — тихо покликав Петро Петрович.

— Я тут, — відповів Громов, повільно підводячись, тримаючи пістолет напоготові.

Вони вийшли з укриттів. Тиша. Другий нападник зник? Чи поранений утік? Вони підійшли до Вовка.

Він лежав на спині, очі в сіре небо. На скроні — кривава рана. Куля Громова. Шрам перетинав обличчя. На лівій руці — чітке тату коршуна. Це був він.

Лідер Охоронців Лісу в Заліссі, про якого говорив Степан Петрович, лежав мертвим на землі, яку «охороняв».

Петро Петрович глянув на нього. Без торжества, лише втома й смуток від необхідності вбивати.

Громов обшукав тіло. Пістолет, магазини, ніж. У кишенях — ключі, трохи грошей, записна книжка з незрозумілими символами. На шиї — дерев’яний амулет у формі коршуна.

— Нічого про організацію, — сказав Громов, ховаючи книжку й амулет. — Лише підтвердження, що це він.

Оглянули місце другого нападника. Кров, але тіла немає. Слідів боротьби не було. Поранений утік? Чи його забрали?

— Хтось міг бути в засідці далі, — припустив Петро Петрович. — Або стежити.

— Може, — погодився Громов. — Але Вовк мертвий. І глушилка тут.

Вони підійшли до ящика. Гудіння було сильним. Пристрій — не військовий, але потужний, блокував мобільний і частково супутниковий зв’язок. Робота техніка, не кустарна.

— Можна вимкнути? — запитав Петро Петрович.

Громов узяв лом і викрутку.

— Спробую відключити. Або рознести.

За кілька хвилин він перерізав дроти. Гудіння стихло. Ліс повернув свою тишу.

Громов увімкнув телефон. Екран засвітився. Сигнал — три поділки. Не ідеально, але краще, ніж біля криниці.

— Є зв’язок! — вигукнув він із радістю й полегшенням.

Петро Петрович перевірив свій телефон. Сигнал був.

— Треба повідомити в управління, — сказав Громов, набираючи Ковальчук. Він розповів про пошук, засідку, перестрілку, смерть Вовка.

Вона слухала, задаючи чіткі питання. Її голос був стурбованим.

— Майоре, це серйозно, — сказала вона. — Вбивство… У вас поранених немає?

— Ні. Пощастило, — відповів Громов.

— Знешкодили глушилку?

— Так.

— Добре. Це головне. Є зв’язок. Я доповідаю керівництву. Викликаю слідчу групу й підкріплення. Чекайте. Не відходьте від глушилки й тіла — це місце злочину.

— Зрозуміло, — відповів Громов.

— І майоре… будьте обережні. Якщо були інші, вони можуть повернутися.

— Зрозуміло.

Він поклав слухавку. Вони стояли на галявині, біля глушилки й тіла Вовка. Ліс був тихим, але ця тиша лякала. Вони були в його серці, на місці бою, знаючи, що ворог може бути поруч.

— Ну от… — пробурмотів Петро Петрович. — Знайшли. Знешкодили. І… — Він кивнув на тіло. — Розкрили частину таємниці.

— Частину, — погодився Громов. — Знаємо, хто побив Степана Петровича. Знаємо про глушилку. Знаємо, що Охоронці активні. Але де зниклі? Чому їх забрали?

Вбивство Вовка було кроком уперед, але втратою джерела інформації. Він міг знати про зниклих, плани Охоронців, їхнього лідера. Тепер відповіді треба шукати деінде.

Вони чекали. Час розпливався. Ліс стояв, величний і байдужий, ховаючи таємниці. Битву за зв’язок виграли, але війна з Охоронцями тільки починалася. І не лише з людьми зі шрамами й тату, а з чимось древнім, що жило в серці Залісся — в його Лісі. Це лякало найбільше.

Петро Петрович присів на стовбур, вдихаючи вологе повітря. Громов стояв, дивлячись на Вовка, на глушилку. Успіх із гірким присмаком. Вони проникли в лігво ворога, викрили одну таємницю. Але головні таємниці Лісу й Охоронців ще чекали. А часу залишалося все менше.