Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Він чекає четвертого, — проказала Елісія. — Першого. Без нього система не бачить завершення.

— Але... ми тут, — мовив Ельрайн. — Ми відгукнулись. Ми принесли артефакти!

Відповіддю був звук — розряд, глибокий і несамовитий. Енергія вирвалась із платформи, вдарила в небо й скелі. Світло спалахнуло, наче розривалася сама тканина повітря. Всі п’ятеро були відкинуті назад, не вибухом, а відмовою.

Невар ударився спиною об стіну й затих. Торрік затулив очі, диск Елісії впав на камінь і погас. Уламок не розколовся, але втратив світло. Ключ видав глухе «дзззз» і заблокувався в пазах, зупинившись посеред обертання.

П’єдестал більше не світився. Але його руни… тремтіли. Від злості. Від болю. Від очікування.

Лірон підвівся першим.

— Ми розбудили щось. Але воно не хоче нас бачити.

Елісія, хапаючи диск, прошепотіла:

— Ні. Воно бачить. Але не нас усіх.

Вона подивилась на пустий східний виступ — той, де мав стояти Четвертий.

І в ту мить усі зрозуміли: П’єдестал не відкинув їх. Він чекає. І кожна секунда — це не милість. Це відлік.

Вплив Суду на поле бою.

Схили Іліону здригнулися. Тиша, що прийшла після вибуху енергії в Залі П’єдесталу, не була звичайною. Вона накотилась, як хвиля — тиха, але така, що згинає коліна. 

Першими зреагували тварини. Коні ферінців, що ще мить тому йшли уперед, піднялись дибки, вириваючи сніг підковами. Очі — білі від переляку, як у мертвих. Птахи злетіли — але замість неба, впали. Наче хтось вимкнув саме поняття напрямку. Навіть магічні сигнали, які вели розрахунки баліст, згасли.

На фронті — завмерло все.

Лучники Арданців не випустили наступної стріли. Маги стиснули амулети — ті спалахнули, а потім згасли, як очі, що втратили зір. Слова зависли в повітрі, але не злетіли. Закляття не розсипались — їх просто не стало. Воїни Ферінців, уже готові до наступу, зупинилися: хтось від переляку, хтось — від сили, яку не збагнути.

Тарен зупинився в півкроці від атаки. У його очах — не страх. А впізнавання. Наче він згадав себе не воїном, а дитиною перед вогнем. Без захисту. Без брехні. Відчуття, що його бачать. По-справжньому. Голим. Не перед судом людей, а перед чимось вищим.

З неба над Іліоном, наче з розірваного хмарища, зійшло світло — нерівне, не тепле. Це не був промінь. Це був погляд — не очей, а Правди. Великий, нерівний зір, що дивився не на тіла — на причини. Не на герб — на вчинок. Не на позицію — на вибір, що накрив усе поле. Всі знали — їх сканують. Їх оцінюють.

Селія, стоячи посеред табору Арданців, затулила очі долонею. Її голос тремтів:

— Це не вирок. Це... запитання.

Реналь, важко спираючись на меч, мовив:

— Хто ти, коли на тебе дивиться небо?

Вітер упав. Сніг перестав сипати. Час здався нерухомим.

І тоді це відчули всі: не страх, не біль, не вказівку. А контакт. Відчуття, що тебе... побачили. З усім, що ти приховував. Без обвинувачень. Але й без захисту.

Навіть гномські балісти замовкли. Руничне світло на їхніх стрілах згасло. Дарікова печатка — та, що тримала конструкції у бойовому режимі — розчинилася у пилюці.

Ферінці не втекли. Але не пішли вперед.

Арданці не кинулись у наступ.

І на обох сторонах уперше за весь час війни з’явилось щось спільне — мовчання.

На вершині Іліону П’єдестал тремтів, немов у ньому залишилось останнє питання. Його руни ще світились, але слабшали. І тільки східна ніша — та, де мав би бути Перший Кут — лишалась порожня.

На полі ніхто не знав, що сталося зверху.

Але всі відчули: щось їх зупинило. І це щось... не пішло. Воно чекало. Якби світ ще мав голос — саме йому довелось би відповісти.

Той, хто залишився.

П’єдестал мовчав. Його тріщина вже не палала — але ще дихала. Як рана, що не болить, але й не забута. Це було не завершення, а затамований подих. І серед кола, де артефакти втратили своє світло, стояв лише один — не обраний, не покликаний. Але той, хто залишився. Тому-що не міг інакше вчинити.

Ельрайн.

Інші вже відійшли: Невар сидів, притискаючи уламок до грудей, з очима, що дивилися в порожнечу; Торрік і Ґорам шепотіли про гірське мовчання; Елісія стояла біля краю зали, тримаючи диск, який вже не відгукувався.

Але П’єдестал… тремтів.

Із глибини каменю долинув низький гул. Руни не горіли — вони шепотіли. Не до всіх. До нього.

— Що це? — озвалася Елісія.

— Суд, — відповів Ґорам. — Але... лише для одного.

Світло вирвалося з серцевини платформи, обвивши Ельрайна тонкою лінією. Його кроки важко давались — ніби з кожним він питав себе: а чи має право йти далі? Він ступив на центральний виступ. І П’єдестал прийняв його.

Повітря ущільнилось. Здавалося, сама гора затамувала подих.