Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Торрік ішов осторонь. Його ключ не гудів, але тягнувся до вершини, наче сам знав шлях. Гном мовчав. У його погляді — не розгубленість, а зосереджена злість. Не на світ — на себе. І на те, що кування стало війною.

Каелір тримав темп. Він ішов не як лідер Затьмарених, а як той, хто хоче дійти. Його погляд ковзав по кожному каменю, по кожній тріщині — не шукаючи небезпеки, а слідів. У нього в руках не було артефакту. Але був тягар — усіх, кого не стало.

Ельрайн ішов позаду. Його кроки були важчі навіть за кроки пораненого Невара. Але він не зупинявся. Кожен його подих, кожен погляд на камінь був як молитва без богів.

— Усі мовчать, — озвався Лірон, з’явившись із-за каменя. Його плащ парував від вологи. — Ніби у суді.

— Бо ми там і є, — відповів Ельрайн.

Ніхто не заперечив.

Гора ставала вужчою. Вітру не було, але дихалось важче. Руїни почали з’являтись обабіч — не фортеці, не храми. Вузькі фрагменти структури, які, здавалось, народились із каменю. В них було закладене не мистецтво — суть. Їх не будували — вони з’являлись, коли хтось торкався істини.

— Це вони? — прошепотала Елісія, зупинившись біля уламку з вигравіруваними лініями.

Торрік кивнув.

— Скаланії. Або те, що від них залишилось. Структури пам’яті. Вони не мають входу. Бо вхід — у тобі.

Раптово уламок у Неваровій сумці засвітився крізь тканину. У відповідь — диск Елісії й ключ Торріка.

— Щось відгукується, — прошепотіла вона. — Але це не він.

— П’єдестал ще спить, — сказав Невар. — А ми лиш тіні на його повіках.

Ельрайн спинився. Поглянув на трьох носіїв артефактів. Його голос був рівним:

— Ми тримаємо серце, механіку, пам’ять. Але чого бракує?

— Волі, — відповів Каелір.

— Людини, — уточнив Торрік. — Першого.

— Його нема, — сказав Лірон. — Або ще не показав себе.

Невар подивився на свій уламок. Він більше не був гарячим — лише важким.

— Може, він уже тут. Просто ще не обрав.

— І все це марно? — вкинув Лірон.

— Ні, — мовила Елісія. — Навіть якщо П’єдестал не прийме — він мусить нас почути. Бо ми не ідеальні. Але справжні.

Попереду з'явилась арка. Вирізана в скелі. Не рукотворна. Не магічна. Вона просто була.

Руни на стінах блищали, наче розплющені очі.

— Це... вхід? — спитав Невар.

Ельрайн кивнув.

— Ми несемо не силу. А правду.

Елісія доторкнулась до стіни.

— Тоді скажімо її. Хай чує.

І вони ввійшли. Не як герої. А як ті, хто все ще вірить, навіть коли світ мовчить.

Спроба активації П’єдесталу.

Зала П’єдесталу не мала стелі. Кам’яний купол, пробитий віками, відкривав небо — мов саме воно мало стати свідком того, що тут відбудеться. П’єдестал здіймався в центрі — не як трон і не як вівтар, а як нерв. Його чотири виступи утворювали коло, в центрі якого пульсувала порожнеча.

Елісія ступила першою. Її диск вже не просто гудів — він світився наскрізь, змушуючи навіть камінь реагувати. Вона підійшла до платформи й поклала його в західну нішу. Сяйво розлилося по колу, торкнулося перших рун на підлозі.

Слідом підійшов Торрік. Його ключ важив більше, ніж звичайний метал. Він підняв його обома руками й притис до північної арки, де були видовбані три паралельні пази. Ключ увійшов у них, як клинок. Арки зазвучали — глухим металевим гулом, у якому бриніли підземні механізми.

Невар, тремтячий, але впертий, дістав уламок. Пульсація в ньому стала дестабільною — не хаотичною, а надто глибокою. Камінь світився зсередини, як вугільна жарина. Він поклав його в південну заглибину — схожу на розтріскану чашу. Ледь торкнувшись, уламок видав звук — це не був ані крик, ані шепіт. Це говорила кора. І земля відповіла.

Три артефакти — Душа, Механіка, Коріння — були на місці. П’єдестал ожив.

Платформа засвітилась концентричними колами. Руни на стінах відповіли — стародавні написи почали світитись, один за одним, в ритмі артефактів. Повітря затремтіло. Камінь під ногами здався живим. Стали помітні схеми — контури світового механізму, що розгортались навколо.

І тоді в центрі з’явилась... тінь.

Форма. Людська. Без обличчя, без голосу, без кроків.

Елісія інстинктивно простягнула до неї руку. Диск у її долоні завібрував — не з остраху, а з очікування. Тінь відповіла кроком вперед. Але не ступила на платформу. Вона ніби вагалась. Потім — відступила. І розчинилась.

Система завмерла.

— Щось не так, — прошепотів Торрік.

Невар намагався втримати уламок, але той пульсував нестабільно — як останній спазм перед зупинкою. Каелір кинувся до нього:

— Він не приймає нас?