Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Через півгодини балісти на південному фланзі замовкли. Рунева петля Даріка згоріла, і магічний потік розсипався на порожнечу.

Невар стояв мовчки. Не усміхався. Не кланявся. Просто стояв.

— Ми не повернулись додому, — сказав Ельрайн. — Але, може, прийшли в місце, де нас ще слухають.

Елісія наблизилась. Її голос — спокійний:

— На Іліоні не буде гербів. Тільки артефакти. І ті, хто їх тримають.

Каелір кивнув. А один із Затьмарених проказав уперше:

— Ми йдемо з вами.

Це прозвучало не як прохання. А як згода бути собою — без маски страху. І цього разу — жоден арданець не заперечив.

Початок битви.

Під тонким шаром снігу проступала чорна земля, змішана з кров’ю — минулих битв чи тієї, що мала пролитися сьогодні. Іліон затягло хмарами. Гора стояла, мов мовчазний суддя, але ще не говорила. Її руни — бліді, майже згаслі, наче щось стримувало її пробудження.

Сніг хрустів під ногами вартових на південному фланзі. У повітрі висів передгрозовий тягар — не магії, не стихії, а очікування. Те, що мало статись — уже сталося десь у глибині світу, просто ще не дійшло сюди.

Першими прийшли звуки. Барабани. Глухі, низькі удари, що йшли від заходу. Потім — лінії шоломів. Потім — стяги. Ферінці.

Реналь стояв на верхньому ярусі укріплень. Його плечі були обмотані шкірою, а погляд — гострий. Поруч Селія — з келихом води, яку вона не пила. Вона вдивлялась не в противника — у вершину гори. У П’єдестал, що досі мовчав.

— Вони прийдуть повним фронтом, — сказав Реналь. — І будуть чекати, що ми почнемо першими.

— Але сьогодні… це не ми, хто перший вдарить, — відповіла Селія. — Це світ.

Усе здригнулось. Не як від вибуху — як від дотику зламаного крила до землі. Балісти рвонули не вперед, а вниз — мовби намагалась пробити саме коріння Іліону. Не стріла — снаряд. Він пробив землю, залишивши кратер. А руна на болті спалахнула, і все навколо вибухнуло вогнем.

— Контрмагія! — закричав один із арданських офіцерів. — Вони не просто стріляють. Вони зривають захист!

Елісія вибігла на гребінь. Вона стиснула диск — його вібрація била по кістках. Ще трохи — і її рука почне диміти. Позаду — Невар із перев’язаною рукою. Його уламок теж пульсував, але хаотично. Суд... не пробудився.

Торрік стояв біля мапи. Його очі стежили не за ворогом — за наслідками. Там, де били балісти, земля тріскалась, як скло. Вона не просто руйнувалась. Вона... відповідала.

— Це не наша зброя, — буркнув він. — Це прокляття.

Гарвік, на чолі ферінської фаланги, ішов попереду. Його щит був обпалений, а на плечі — символ Даріка, вишитий срібною ниткою. Поруч — Тарен. Його погляд був не воїна — судді.

— Ви не захотіли миру, — крикнув він, коли зустрівся з очима Елісії. — Ви сховались за артефактами. Але вони не врятують вас від наслідків!

— А ви сховались за ярликами, — відповіла вона. — Назвали нас зрадниками, бо боїтеся власного вибору.

Після цих слів — жодного вигуку. Лише подих. І холод у грудях кожного.

Її меч був уже в руці.

І суд, ще не пробуджений, дивився з вершини мовчки.

Ферінці вдарили. Всіма лініями. Балісти рвали передову. Щити гнулися, арданські руни тріщали. Маги втрачали зв’язок із потоком. Лише Затьмарені, що прорвались у тил, тримались — атакували мовчки, точно, як тінь, що не шукає слави, а лише місце у світі.

І тоді Торрік кинув останній погляд на розрив чергової руни. Камінь, який він знав, вибухнув — не знищивши ворога, а землю під своїми. І він зрозумів.

— Я йду, — сказав він. — Я більше не можу бути частиною цього.

Ґорам мовчки тримав ключ. Його пальці не тряслись, але очі блищали. Він знав: це прощання.

І в той самий час, на інших флангах, Каелір підняв руку — і Затьмарені ринули вперед, ведені Ельрайном.

Невар бачив це, притулившись до холодного каменю.

— Він ще не прокинувся, — прошепотів він, торкаючись уламка. — Але якщо ми зламаємось раніше… він побачить лише кінець.

Вгорі, за хмарами, гора лишалась мовчазною.

Але десь у її нутрі — вже дихав П’єдестал.

Шлях до вершини Іліону.

Сніг на Іліоні лежав щільно, ніби намагався приглушити не лише кроки, а й саму думку про війну. Підйом не був крутим, але важким — не тілом, а думками. Кожен, хто ступав цією стежкою, ніс із собою щось важче за зброю.

Попереду йшла Елісія. Її диск світився крізь тканину, ледве вібруючи з кожним кроком. Наче намагався попередити, куди не ступати. Або, навпаки, вів.

Невар ішов позаду, злегка шкутильгаючи. Його уламок був загорнутий у темну тканину, але не мовчав — пульсував ритмом, що зливався з ритмом гори. Кожне биття — як голос, як згадка про те, що він уже був тут. Але тепер ішов не заради прощення, а свідчення.