Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Суд не почнеться, — сказала Елісія, — Доки всі частини не зійдуться.

У тиші було чути лише потріскування вогню. Лірон не відвів очей від уламка. Потім повільно потягнувся до пояса...

Лірон мовчки витягнув із-за пояса короткий кинджал і поклав його на землю, поруч із уламком. Потім сів біля Невара.

— Я не носій, — сказав він. — Але якщо вам треба ще один, хто буде дивитись у вічі Суду — я буду там.

Невар глянув на нього — довго. А потім кивнув.

— Це не обряд, Ліроне. Це — край.

— Я не боюся краю. Лише — тиші, яка настає після нього.

Тиша повисла над вогнищем. Троє артефактів — диск, ключ, уламок — лежали між ними, мов очі, крізь які П’єдестал уже дивився на них. Їхнє світіння формувало слабке енергетичне кільце. І всі відчули, як земля під ними здригнулась — не від землетрусу. Від очікування.

Елісія підвелась першою.

— Завтра — Іліон. І кожен, хто має що сказати світові — має стояти з нами.

Торрік кивнув. Невар встав повільно, притискаючи уламок до грудей. Його рухи вже були важчими, але не слабшими.

— Якщо Суд хоче побачити нас — ми прийдемо самі.

Вогнище тріснуло, немов само згодилось бути свідком.

Прибуття Ельрайна та Затьмарених

Сніг скрипів під ногами загону, що повільно виходив з-поміж скель на східному фланзі арданського табору. Але ні сніг, ні тиша не могли приховати, що земля пам’ятає все. Під нею — луна мертвих і жар майбутнього. Не було марширування, не було бойових вигуків — лише тіні, що рухались мовчки, ніби самі не вірили, що йдуть не в бій, а туди, де ще хтось слухає.

Скелі розступались повільно, мов зітхання давнього часу, і в цьому розломі — проступили постаті.

На чолі — Ельрайн. Його плащ був важкий — не лише від попелу битв, а від тіней, які він ніс за собою, а на плечі — клеймо ельфійського воїна — навмисно стерте. Позаду — Каелір і десяток Затьмарених: без гербів, без строїв, без права бути кимось — лише тими, кого спалили, але не добили.

Табір зустрів їх мовчки. Варти не здіймали тривоги — Реналь, ще на світанку, наказав: «Коли з’являться — впустити. Але не кликати». Він знав — ця зустріч має статись не під сурми.

У центрі табору, біля згаслого вогнища, сиділи Невар і Торрік. Елісія стояла осторонь, тримаючи диск, що вловлював щось у повітрі.

Коли погляд Ельрайна зійшовся з Неваром — жоден не відвів очей.

І в ту мить у нього спалахнув спогад.

(...Після Лісу Крику він прокинувся в тумані, з запеклим плечем і сивим димом над головою. Його виніс Невар — той самий, кого він колись зупинив на платформі Ораксіса. Той, кого назвав тінню. Але тепер ця тінь витягла його з вогню.

Їх не вбили. Замість цього Затьмарені завели його в глиб хащів — у табір, де було тихо. Не від спокою, а через зневіру. Вони дивились на нього з недовірою, але слухали.

— Ми відштовхнули вас, — сказав Ельрайн тоді. — Через страх. І втратили вас. Але тепер нас зрадили ті, кому ми служили. Тож биймося разом. Не за честь. А щоб нас хоча б хтось почув.

Каелір довго мовчав. А потім кивнув.

— Якщо ми не маємо дому — значить, підемо за тим, хто шукає правду.

Каелір тоді не сказав нічого зайвого — але з того дня більше не стояв осторонь...)

— Ідеш як ворог? — озвався Торрік.

— Ні, — відповів Ельрайн. — Як той, хто ще хоче бути потрібним.

Невар підвівся. У його руці — уламок. У голосі — не провина. Рівна, стримана правда.

— Я витяг тебе з вогню, — сказав. — Але не повернув довіру. Сьогодні... хочу повернути хоч частину.

Він вийняв з сумки обгорнутий у тканину камінь — невеликий, але важкий від змісту. Руна Даріка світилась глухо, як жар, що ще здатен спалахнути.

— Це те, чим Ферінці стріляють нашими страхами. Візьми. І виріши, як його знищити.

Ельрайн зупинився. Простягнув руку. Камінь здавався малим — але в повітрі над ним пульсувала вага вибору. Його пальці торкнулись руни — і та завмерла, ніби слухала.

— Чому ти даєш його мені?

— Бо я колись не зупинив. Але, можливо, ще встигну зламати.

Каелір ступив ближче. Його голос — хрипкий, але твердий:

— Він говорить чесно.

Ельрайн взяв руну. Мить — і в його руках камінь наче потяжчав.

— Це не дар, — сказав він. — Це обов’язок. І якщо ти дав мені вибір — я його використаю.

Він передав руну магам Ардану. 

Маги обмінялись поглядами. У їхніх очах — суміш тривоги й розуміння. Один з них до руни і прошепотів:

— Вона не знищується. Вписана в саме повітря…

Він завмер на мить, а потім зітхнув:

— Але заглушити — можемо.