Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 13. Кров на снігу Іліону

Під брамою Валеріана.

Мури Валеріана знову зустрічали війну – але цього разу не мечами, а тишею. До західної брами підійшла темна постать у плащі, обважнілому від снігу. У руці вона тримала уламок кори, чорний, майже обвуглений, із тонкими прожилками світла, що ледве мерехтіли, наче світло шукало пам’ять у мертвому дереві. Поруч ішов Лірон — не просто супутник, а тінь, яку не обирають, але яка завжди поруч, із очима, які уважно відстежували кожну деталь оборонних мурів фортеці.

— Стояти! — пролунало згори. — Назвіться та покажіть руки!

Невар підняв уламок перед собою, не ховаючи його в тіні плаща. Обгорілий фрагмент кори дихав сам по собі — світло його жил ішло не назовні, а вглиб, немов збирав пам’ять із повітря.

— Я — Невар. І я несу те, що більше не вміє кричати, лише пам’ятає.

На воротах — старі руни, викарбувані ще задовго до того, як Валеріан став твердинею. Вони спалахнули сильніше. Лінії загорілись тонким полум’ям, немов розпізнаючи артефакт. Навіть вартові напружилися, не рухаючись ані кроку.

— Уламок… — прошепотів один із них.

— Це він, — відповів капітан і подав знак. — Пропустити його але з ним — не більше одного.

У ворота увійшли лише двоє: Невар і його тінь — Лірон. 

Капітан кинув короткий погляд на другого, та мовчки кивнув: очевидно, один супутник не викликав підозри.

Зала Крон.

Приміщення Зали Крон було неприродно тихим. У його центрі — великий круглий стіл, укритий старовинною мапою, навколо якої колись сперечались радники, тепер лежали лише сувої і недописані накази.

Реналь стояв біля вікна, плечі напружені, спиною до гостей. Елісія — поруч, мов чекала саме його. Погляд — прямий, але не ворожий. Її руки були складені, та пальці час від часу тремтіли.

— Ти все ж дійшов, — озвався Реналь, не повертаючись. Його голос був рівним, але за ним ховалась тривога.

— І не сам, — відповів Невар. — Я приніс те, що залишилось від Лісу Крику.

Він поклав уламок на стіл. Уламок ледь світився не у такт вогню, а в ритмі, що був глибшим за будь-яке дихання. Елісія відчула, як у неї під плащем задрижало — диск, її артефакт, відповідав.

Вона підійшла, не вагаючись, і торкнулась уламка. Її серце здригнулося. У ту ж мить — обидва об’єкти загуділи в унісон. Стіл під ними задрижав, у вухах зашуміло. Пил у залі піднявся в повітря, як у диханні.

— Вони шукають одне одного, — сказала вона, не відводячи очей. — Як і ми, здається.

— Чи віддаєш його мені? — тихо спитала вона, не як прохання, а як запит, чи вірить він.

Невар кивнув.

— Це не моє. Але я тримав його, доки не прийшов час. Тепер — він твій.

Вона взяла уламок і диск під плащем зреагував сильніше — імпульсом, що відгукнувся навіть у повітрі.

Реналь підійшов ближче:

— П’єдестал уже чекає. Іліон світиться щодалі частіше. Якщо ці двоє артефактів разом — значить, прийшов час вирушати.

Елісія подивилась на Невара. Він стояв твердо, але його очі — не ті, що були колись. Більше не шукаючі виправдань.

— Ти підеш із нами?

— Я вже тут, — відповів він. — І більше не піду, поки не скажу своє останнє слово.

Вони обидвоє — з уламком і диском — стояли на межі не суду, а чогось гіршого: мовчазного вибору, який уже почав формуватись.

Збір на рівнині

Сніг лежав на рівнині, стиха покриваючи шрами землі, які ще парували вогнем минулих битв. У центрі кола, сформованого палатками Арданців, палахкотіло вогнище — не для тепла, а щоб тримати людей разом. Це було місце збору. Місце вирішення.

Елісія сиділа ближче до вогню, з диском у руках. Його пульсація була глибшою, ніж раніше — ніби він уже відчував наближення Суду. Поруч — Торрік. Гном тримав на колінах рунічний ключ. Кожен вигравіруваний символ світився глухим полум’ям, відлунюючи частоту диска.

З іншого боку сидів Невар. Уламок, який він щойно повернув від Елісії — тепер він тримав його знову — як частину, що тримає його присутність. Свою частину він забрав не зі страху, а тому, що П’єдестал, який чекав на вершині, вимагав присутності носія. Фізичної. Свідомої.

— Три артефакти, — прошепотів Торрік, не зводячи очей з ключа. — Кожен прокинувся окремо. Але лише разом вони зможуть... говорити.

— Вони вже говорять, — озвалась Елісія. — Але поки тільки один до одного.

— А П’єдестал? — спитав Лірон, який щойно наблизився. Його голос був хрипкий, але погляд спокійний. — Він мовчить?

Невар подивився на уламок, що лежав у його долонях. У його глибині — пульс. Рівний. Напружений.

— Він чекає, — відповів. — Бо чогось бракує.

— Четвертого, — зітхнув Торрік. — І ми знаємо, кого.

Всі поглянули одне на одного. Їх було троє: Пам’ять, Механіка, Душа. Але четверта складова — Воля — досі не проявилась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍