Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Роджер наблизив зображення. Голограма показала тінь — в наметі з червоною печаткою, оточеному знаками рун. Скан не проходив глибше: захист надто старий, руни — індивідуальні.

— Ідентифікуй власника рун.

— Дарік. Торговий договір із Драґондаром. Імовірна причетність до активації руни в Лісі Крику.

Роджер стиснув губи, відчуваючи, як зрада гнома тягне світ до прірви.

— Він не просто продав мечі, — сказав Роджер. — Він продав позицію.

Він торкнувся панелі з голограмою П’єдесталу. Та тремтіла. Три контури — активні. Один — нестабільний. Але вся структура — вже дихала, мов у гарячці.

— Без цього контуру система не завершена, — мовив Роджер. — І не може відреагувати збалансовано.

— Нестабільність у 73% зон. Сценарій каскаду — ймовірність 87%.

— Якщо він трапиться… що ми втратимо?

Тиша. Потім відповідь — майже з жалем:

— Усе. І більше, ніж усе.

Роджер довго дивився на планету під ногами. А тоді — торкнувся іншої панелі. Вона була схована. Червона. Із блокуванням з його ім’ям.

— Ввести протокол евакуації? — запитав Aeternum.

— Ні, — сказав Роджер. — Ще ні. Поки ще є шанс. Поки вони не стали лише лініями на моїй карті.

Він сів. Рідко. А тоді запитав:

— Скажи… Чи суд Ораксіса — це вирок, чи очищення?

— Це не закладено в алгоритм. Це — реакція. Рівновага. Відповідь.

— Але без четвертого контуру?

— Відповідь буде... однобокою.

Роджер затулив обличчя долонями. І в тиші почув:

— Один із Затьмарених залишив уламок. І, можливо, серед них ховається той, чия воля ще не заговорила.

— Я бачив. Його правда — гірка. Але, можливо, єдина чесна. І, можливо, вона — теж частина відповіді.

Він підвівся.

— Стеж за ним. Стеж за диском, ключем, уламком — і за тінню, яка ще не сказала слова.

— І якщо тінь стане світлом?

— Тоді ми побачимо, що залишиться від нас.

Зображення згасло. Але в центрі простору все ще мерехтів П’єдестал. Його тінь — велика. І Роджер не знав, чи то вона зростає… чи просто світло стало ближче.

...

Голограма світу згасала — немов очі, які більше не хотіли бачити. Тільки центр лишався живим: платформа Суду пульсувала, ніби хтось дихав зсередини.

Чотири кути. Три — світилися. Один — дихав, але не говорив.

Роджер стояв перед голограмою, мов перед вироком, якого сам і боявся. Його руки були зімкнуті за спиною, пальці неслухняно тремтіли.

— Каскад неминучий, — повідомив Aeternum. — Три артефакти активні. Система готується до виходу з рівноваги.

— Пульс Динаміки?

— Відстежується. Нестабільний. Джерело — не предмет, а щось живе. Сигнал зростає.

На мапі — табір. Серед спалахів і рун — один знак, несталий, як пульс ще ненародженого.

— Об'єкт?

— Не підтверджено. Немає коду. Але… він не діє. Лише бачить. Вибір не зроблено.

Роджер дивився на центр структури. Контур Динаміки — тьмяний, але мерехтів. Не активацією. Очікуванням.

— Суд триває. Але ще без слова, — мовив він тихо. — І, може, саме тому — ще не спотворений.

І Роджер подумав: «Як легко замінити мовчання на покору. Як швидко Суд стане вироком, якщо його не зупинити».

Він наблизив пальці до зображення. Тінь у колі Першого Кута ніби ворухнулась. Ні тіло, ні артефакт. Але… щось.

— Не меч, не диск, не уламок. А щось, що має вирости. І дати відповідь, якої ми не заслуговуємо, — сказав Роджер тихо.

І тоді з неба над Валеріаном зійшов новий гул.

Він дивився на тінь, яка ще не вибрала. І не міг не згадати: це він дав їм свободу. Але не навчив, як з нею жити.

— Руна Даріка активована, — сказав Aeternum. — Штурм розпочато. Ферінці в русі.

І П’єдестал загудів, ніби відчув перший удар війни. 

Роджер не рушив.

— Їм дано три стовпи. Але чи зможе четвертий піднятись сам?

На екрані — війна. Стіни Валеріана. Спалахи руни. І між ними — тінь.

Не світло. Не темрява. Очікування.

Роджер стиснув руку. Не в команду. У мовчання. Його серце стислось, ніби П’єдестал торкнувся його душі.

— Я вже зробив свій вибір, — сказав він. — Вони — ще ні.

І час посипався, мов пісок — швидший за світло, повільніший за тінь.