Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Ельрайн! — крикнув Каелір. — Зійди! Ще не час!

Але він не відповів.

Його очі зустріли очі світла. І світло подивилось у відповідь. Силуети почали формуватись у повітрі: ельфійські постаті, Вознесені, яких давно не бачили, а серед них — один образ, Ораксіс — його силует вирізнявся серед інших. Високий, вогняно-прозорий, немов вогонь у кришталі, він не говорив устами — але голос був у голові лише одного:

— Тепер ти готовий.

Голос Роджера був як поєднання спогадів і вітру. Як правда, яка завжди була в Ельрайні — але яку він не хотів визнавати.

І залишається мить.

Пульс — і спалах. Різкий. Як межа — і його не стало.

Жодного тіла. Жодного сліду.

Лише легкий аромат квітів і тінь спокою, що розлилася залом.

І мовчання сказало більше, ніж будь-яка клятва.

Елісія опустила голову, затамувала подих, ніби світ утратив частину себе. Каелір стиснув пальці в кулак. Невар, уперше за весь день, усміхнувся — сумно, але по-справжньому.

— Він пройшов, він зробив крок туди, де вибір — це вже не дія, а суть. — прошепотів Торрік. — І тепер він... десь, де ми ще не готові бути.

П’єдестал знову замовк. Але тріщина на ньому зцілилася — не до кінця, але досить, щоб втримати ще трохи рівноваги.

І тепер усі знали — хтось був прийнятий.

Але ніхто не знав — куди він зник.

Світ залишився той самий.

Але одна душа — вже була на іншому боці.

...

В долині, між згарищами й розтоптаним снігом, Каелір стояв біля неглибокої могили. Поруч лежали рештки — тих, хто не дійшов. Невар сів навпроти й простягнув тонкий пагінець.

— Цей пагінець — уламок кори Передвісника. Якщо він проросте, — значить, ми ще не втратили все.

Каелір посадив пагінець у вуглиння, накрив долонею й залишив на мить. Тиша між ними не тиснула — вона проростала. Як щось, що чекало цю мить століттями.

— Ми зраджували. Ми били. Але ми ще можемо — рости.

І він мовив:

— Цей ліс народив нас. І ми — маємо його повернути.

...

У таборі Арданців Реналь сидів із перев’язаною рукою, спостерігаючи, як лучники знімають прапори. Білі тканини майоріли, не як символ перемоги, а як прохання — не починати знову.

Елісія підійшла до нього, вкутана у свій плащ.

— То це був Суд? — спитала Елісія, ніби боялась, що відповідь змінить усе.

Реналь глянув угору, де хмари знову закривали вершину Іліону.

— Це була… спроба почути. Але ми ще не навчилися говорити.

Вона стискала диск у руках, ніби просила в нього знак. Але той мовчав.

— Якщо П’єдестал — це дзеркало, — сказала вона, — То ми ще не знаємо, хто в ньому.

...

На орбіті Роджер стояв у порожньому залі Aeternum, дивлячись на контури трьох активних секторів. Четвертий — пульсував тінню. Не мовчанням. Очікуванням.

— Тепер вони знають, — прошепотів він. — І це не про мене. Це — нарешті про них.

Корабель запитав:

— Продовжувати спостереження?

— Так. Але не втручатися. Нехай наступне слово буде їхнім.

...

Сніг більше не стискав землю. Він падав лагідно. І на пагорбі, де сиділи Затьмарені, ельфи, Арданці й навіть один гном, усі дивились у бік вершини.

Світ залишився тим самим. Але погляд, яким ми його бачили — ні.