Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 28. Міссія

Рексар

Вітер жорстко тріпав дерева навколо нас, ховаючи шум двигунів глайдера, що тихо зупинився на відстані кількох кілометрів від бази церковників. Ми приземлилися на галявині, затиснутій між пагорбами й густими заростями. Темрява обіймала нас, тільки слабкі вогники від приладів нічного бачення блимали серед тіней.

Я стояв біля глайдера, спостерігаючи за своєю командою. Вони мовчки виконували свої завдання, готуючи спорядження. У повітрі було щось напружене, мов струна, готова луснути від найменшого дотику. Кожен із нас знав, що сьогодні—не просто ще одна місія.

— Збираємося, — глухо промовив я, і вони швидко оточили мене. Мої слова повисли в нічному повітрі, змішані з відлунням вітру.

Я провів рукою по карті, закріпленій на планшеті, показуючи нашу ціль.

— За даними Відьмаків, тут є високопоставлений церковник. Ймовірно, - я затримався і обвів поглядом команду. - той самий, який натиснув важіль і скинув Кіру в океан, — мої слова були сухими, але я відчував, як вони обпалюють горло. Бляха, як давно я не промовляв її ім'я в голос.. Зібравшись я продовжив. — Він потрібен нам живим. Необхідно дізнатися, що він знає. Помститись ще встигнемо.

Здається, ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який постріл. Команда заніміла, а потім, як хвиля, почали підніматися голоси.

— Живим? Після того, що він зробив?! — Майк різко підняв голову, і я побачив, як його руки стиснули гвинтівку. — Він має заплатити за Кіру.

— Ми всі хочемо помсти, — підтримав його Джейк, стискаючи в руці ніж. — Живим… Чорт забирай, це занадто.

Лука скривився, неначе почув щось огидне.

— Якщо він натиснув на той важіль… Як я зможу не…

— Досить! — мій голос прозвучав голосно й різко, змусивши їх замовкнути. Я зібрав їхні погляди, пронизуючи кожного своїм. — Ви думаєте, що я не хочу його смерті? Ви думаєте, мені легко змиритись з цим?

Моє серце калатало так голосно, що, здавалося, весь світ міг це чути. Образ тієї ночі, коли ми втратили Кіру, роздирав мене зсередини, але я не міг дозволити собі слабкості. Не зараз.

— Ми працюємо як команда, — продовжив я, м’якше, але не менш наполегливо. — Якщо зараз ми будемо керуватися емоціями, це не тільки поставить під загрозу місію, а й усіх нас. Він потрібен нам живим, щоб ми змогли дістатися до решти їхнього кодла. Хочете помсти? Він шлях до нашої помсти. - я вказав рукою в сторону бази. -  А зараз… тримайте себе в руках. Ми всі маємо зобов'язання, і я зараз кажу не про відьмаків.. 

Я бачив, як вони борються зі своїми емоціями. Їхні обличчя, затінені зеленим світлом від нічного спорядження, були перекошені від люті й болю. Але я також бачив, як вони починають приходити до тями.

— Гаразд. — глухо сказав Філ, опустивши голову. — Зробимо це. 

— Він наш, — додав Мордо, відкинувши назад плечі. — Але ти нам винен, Рекс. Коли прийде час - ніхто не стримає нас.

Я кивнув.

— Ніхто не завадить нам отримати справедливість. Але спочатку ми маємо виконати місію. Зрозуміло?

— Так, капітане. — пролунало кілька голосів, і я відчув, як напруга трохи спала.

Після смерті Кіри ми стали працювати механізовано. Короткі накази, швидкі місії. Хлопці змінились - не було більше тої згуртованості між нами, тої.. дружності.
Проте я озирнувся на їхні обличчя і побачив, що в цю мить ми всі—одне ціле. Нас об’єднували не тільки біль і спільна мета, а й відчуття відповідальності. Всі знали, заради чого ми тут. Ми не могли підвести Кіру.

— Рухаємося. Безшумно, швидко. Джейк і Майк—на периметр. Джаред, Лукас і Філ—за мною. Мордо і Ленд—забезпечте прикриття на підході. Координати синхронізовані. Працюємо.

Вони розійшлися по своїх позиціях, і я, стоячи сам у темряві, на мить затримався. Глибокий вдих, щоб вгамувати бурю, яка бушувала всередині. Ця ніч стане черговим кроком на нашому шляху. До правди. До помсти. До миру, який ніхто з нас, мабуть, ніколи не знайде, та й навряд чи на нього заслуговує.
Я стиснув зуби й рушив уперед.

 

Ми просувалися вперед, пробираючись крізь хаос. Цей військовий об'єкт виглядав так, ніби його щойно знищив смерч. Розкидані тіла солдатів, кров на стінах перевернуті бронетранспортери, дим і полум'я, що спалахували то тут, то там, створювали жахливий пейзаж. Мене дратувала ця картина руїни. Ще більше я нервував через думку, що Хамід міг нас випередити.

— Рексаре, гадаєш, це його робота? — пробурмотів Джаред, зиркаючи на мертве тіло, яке ми переступали.

— Скоро дізнаємося, — відповів я коротко, не зводячи очей із розпахнутих дверей на іншому кінці коридору. Усередині почулися крики. Різкий, несамовитий звук пройняв до кісток, викликаючи дзвін у вухах.

— Чорт забирай... Що там відбувається? — Джаред знову заговорив, але я підняв руку, щоб змусити його замовкнути.

Підозра росла з кожним кроком. Ми ввійшли в будівлю, і я дав сигнал команді розосередитися. Крики стихли, змінені на глухий звук пострілу. Моя команда підняла зброю, готова до будь-якої небезпеки. Ми рушили далі, рухаючись на звук, аж доки не вийшли до великого ангару.

На підлозі, на колінах, стояв чоловік у бойовій броні з нашивками Церкви. Той самий церковник, якого я так часто вбивав уві сні ще декілька років тому. Його обличчя було залите кров'ю, але погляд горів ненавистю. За його спиною стояв найманець. Його обличчя приховувала напівмаска, а в руці був кинджал, який він притиснув до горла церковника. Іншу ж долоню найманець поклав йому на чоло. Очі найманця були прикриті, наче він не помічав нас.

За мить крик церковника знову прорізав повітря. Такий гучний і несамовитий, що я інстинктивно стиснув ефес меча. Минула довга, нескінченна секунда і найманець перерізав горло ватажку, після чого той впав на підлогу в калюжу власної крові. Але крик, здавалося, не вщухав, лишаючись у повітрі і продовжуючи дзвеніти у вухах.

— Оточити! — віддав я наказ, і мої хлопці швидко зімкнули коло навколо незнайомця. Я зробив крок уперед, намагаючись роздивитися його крізь маску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍