Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Вона повільно видихнула, змушуючи себе повернути контроль над думками. Час грати. Час діяти. І якщо хтось убив Миланку – їй доведеться вирішити, чи це справді вирішує її проблему, чи створює нову. Бо якщо Зорепад не змириться із втратою, якщо він почне копати глибше, якщо він втратить довіру до її роду…

Тоді все її життя може піти шкереберть.

І вона не дозволить цьому статися.

Ні через покоївку.

Ні через нього.

Ні через власні, до біса, почуття.

Богдана повільно видихнула, змушуючи себе зберігати зовнішній спокій. Але серце ще довго гупало в грудях, мов молот, що розбиває сталь. Вона дивилася на приглушене світло кришталевого зв’язкового шару, який згасав, залишаючи по собі лише тінь розмови, що могла змінити її майбутнє.

"Що тепер?"

Питання пульсувало в її голові, невидимим обручем стискаючи скроні, змушуючи її думки рухатися надто швидко. Їй потрібно було негайно з’ясувати правду. Що саме сталося? Чому все пішло не за планом? Хто керував цим хаосом, у який перетворився її хитрий задум?

Вона згадала Ореста. Чи був він справді причетний до викрадення? Чи його підставили, використавши її наказ як ширму? Цей варіант здавався занадто можливим, і це було ще гірше. Вона могла прорахувати своїх союзників, могла передбачити, як вони зіграють за її правилами, але якщо у грі з’явився ще один гравець – невідомий і непідконтрольний – ситуація ставала небезпечною.

І головне… чи зможе вона переконати Зорепада в невинності свого роду і, що ще важливіше, у власній невинності, перш ніж він почне копати глибше? Вона чудово знала: якщо він отримає хоч найменший привід для сумнівів, якщо відчує фальш, якщо зрозуміє, що нитки цієї змови можуть вести до неї…

Богдана зціпила зуби, дозволяючи собі одну коротку хвилину слабкості, одну хвилину, щоб опанувати гнів, страх і невизначеність.

Якщо Зорепад почне підозрювати її, всі її плани підуть коту під хвіст.

А цього вона допустити не могла.

Барон зробив коротку паузу, ніби дозволяючи їй усвідомити ці слова.

— Крім того, — його голос став ще важчим, ніби кожне слово давалося з великим зусиллям, — вони вбили твого кузена Дивина.

Хвиля крижаного холоду прошила її тіло.

Дивин.

Його ім’я різонуло її свідомість, мов лезо. Воно застрягло десь у грудях, тиснуло, позбавляло дихання.

Вона знала його змалку. Він був не просто родичем. Він був тим, хто не боявся бути чесним з нею, тим, хто сміявся разом із нею, хто стояв поруч, коли світ здавався чужим і ворожим. Він був… тим, кого можна було назвати другом.

Можливо, навіть молодшим братом — тим, якого вона ніколи не мала.

А тепер його не було.

Земля ніби хитнулася під ногами, але її постава залишалася незламною.

Богдана повільно видихнула, стискаючи пальці так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру. Біль— це добре. Біль тримає при реальності.

Але її обличчя залишалося незворушним.

Вона давно навчилася ховати емоції глибоко, щоб не дати комусь використати їх проти неї.

Барон продовжив:

— Граф Земко вже вийшов на зв'язок і потребує відповідей. Він підозрює наш рід у зраді. Ти мусиш негайно зв’язатися з Зорепадом, виразити йому співчуття і запевнити його в нашій вірності.

Богдана пильно подивилася на батька. Її губи ледь помітно стиснулися, а в очах спалахнуло щось гостре, мов лезо кинджала.

— І ви вважаєте, що цього буде достатньо? — її голос звучав рівно, без тіні сумніву.

Барон примружив очі.

— Поки що — так. Якщо Зорепад повірить, що ми не причетні, ситуація залишиться контрольованою. Якщо ж ні…

Він не договорив, але Богдана вже знала, що мав на увазі. Якщо Зорепад почне сумніватися, якщо він не підтримає офіційну версію — їхній рід опиниться у великій небезпеці.

Вона опустила погляд, на мить замислюючись. Шлюб із Зорепадом завжди здавався їй пасткою, зручним інструментом для батька, щоб укріпити позиції роду Камінчуків. Але зараз це було не головне.

Їй потрібно діяти. Швидко і безпомилково.

— Я зроблю це, — відповіла вона, тонко натягуючи маску слухняності. — Але мені потрібна повна інформація про засідку. Хто вижив? Чи є свідки? Що сталося з покоївкою?

Барон ледь помітно посміхнувся. Його дочка завжди була розумною.

— Я передам тобі всі дані. Дій швидко і бездоганно.

Вона підняла погляд на батька, дозволивши собі легку, майже невидиму усмішку.

— Тоді я розберуся з цим, — її голос був рівний, холодний, мовби вона обговорювала не майбутнє роду, а чергову шахову партію.

Зображення зникло, залишивши Богдану наодинці з власними думками.

Вона повільно підійшла до вікна. За склом розкинувся світ — безжальний, жорстокий і завжди ворожий до тих, хто не мав сили тримати його в кулаці. Сонце вже піднялося над землею, і його світло лягало довгими променями на кам’яні мури академії.

Богдана провела пальцями по підвіконню, відчуваючи під шкірою холод каменю.

"Можливо, це мій шанс."

Її батько завжди контролював її життя, направляв кожен її крок. Але тепер, коли граф Земко почав підозрювати Камінчуків… Можливо, вона могла б спрямувати цей конфлікт у потрібний бік?

Можливо, вона могла б, руками Земка, частково розібратися з батьком?

Але діяти потрібно обережно.

Її губи розтягнулися в легку усмішку.

"Тепер настав мій хід."

Їй потрібно було зіграти свою роль ідеально.

І вона зробить це бездоганно.