Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 15

Богдана

Богдана Камінчук відчула, як її тіло наповнюється енергією, коли вона виконувала ранкове культивування. Її рухи були плавними, але точними, а розум – зосередженим. Культивація була для неї не просто обов’язком, а єдиним шляхом до свободи. У цьому світі безсилі гинуть, а слабких змушують жити за чужими правилами. Вона не допустить, щоб її майбутнє вирішували інші.

Потік енергії вирвав її з роздумів – кришталевий зв'язковий шар на столі засвітився яскравим блакитним світлом. Богдана зупинилася, різко видихнула й повільно підняла голову. Цей пристрій призначався лише для екстреного зв’язку. Він споживав надзвичайно багато енергії або енергетичних кристалів, що робило його надто дорогим навіть для дворянських родів.

Значить, справа справді важлива.

Вона повільно підійшла до столу, кінчиками пальців торкнулася гладкої поверхні сфери, відчуваючи її крижану прохолоду. Світло всередині згустилося, мерехтіння змінилося чітким зображенням – обличчя її батька, барона Камінчука, проступило з темряви. Його риси, як завжди, були різкими, мов висічені зі сталі, а очі – холодними і суворими. Та цього разу в них читалася справжня тривога.

— Богдано, — його голос пролунав рівно, без звичних ноток зверхності. Але під цією рівновагою відчувалося щось інше — напруга, яку він намагався приховати.

Дівчина не зводила з нього погляду, зберігаючи витримку. Її руки залишалися спокійно складеними за спиною, але всередині все кипіло. Вона терпіти не могла свого батька — його контроль, його нав’язану долю, його рішення, що завжди йшли врозріз із її власними прагненнями. Але зараз не час було демонструвати своє невдоволення.

— Трапилася біда, — продовжив барон, не втрачаючи ані секунди.

Богдана ледь помітно звела брови, даючи зрозуміти, що слухає. Холодний струм пробіг її спиною ще до того, як батько вимовив наступні слова.

— Зорепад потрапив у засідку. Гвардійці нашого роду виявилися зрадниками – вони знищили караван, намагалися вбити його і викрали його покоївку.

Зорепад... засідка... зрадники.

Її серце спершу ніби зупинилося, а потім ударилося об груди так сильно, що в скронях спалахнув глухий біль.

Зрада гвардійців.

Орист.

Ім'я пронеслося її думками, ніби гостре лезо, розтинаючи їх на дві частини – логіку і паніку. Її дихання стало поверхневим. Крижаний страх пробігся по хребту, але вона змусила себе стояти рівно.

Вона сама заплатила йому. Йому і його людям. Але наказ був чітким: "Недбале ставлення." Просто створити умови, в яких Зорепад отримає травму. Тимчасово втратить здатність культивувати.

Але… вбивство?

Знищений караван?

Викрадення?

Цього вона не наказувала.

Пальці її рук мимоволі стиснулися в кулаки. Вона відчувала, як нігті впиваються в долоні, залишаючи болісні півмісяці. Що, чорти його забирай, сталося насправді?!

Хтось скористався її планом. Хтось зробив зайвий крок, який вона не передбачала. Її груди сповнилися злістю і страхом водночас.

І покоївка… Миланка.

Її губи мимоволі стиснулися в тонку лінію, а пальці нервово пробіглися по столу. Її викрали. Вона мала б зітхнути з полегшенням. Ще одна проблема зникла, ще одна перешкода усунулась сама собою. Вона мала б почуватися… спокійніше? Але ні.

"Коханка Зорепада." Її майбутнього чоловіка.

Її тіло напружилося, а погляд став гострим, немов лезо. Вона не хотіла цього шлюбу. Вона його зневажала. Союз із Зорепадом був для неї пасткою, способом контролювати її майбутнє. Він був засобом батька тримати її на прив’язі, змушувати грати за правилами. Але чому тоді, почувши про викрадення Миланки, вона відчула не полегшення, а щось, що було схоже на… ревнощі?

Сама ця думка була гіркою, як отрута. Вона стиснула кулаки, змушуючи себе ігнорувати цей внутрішній голос. Я не хочу його. Я не хочу цього шлюбу. Але чому щоразу, коли вона бачила, як Миланка стояла біля нього – трохи надто близько, трохи надто покірно – її всередині починало палити?

В пам’яті сплив спогад.

Їй було п’ятнадцять. Вона саме поверталася з тренування, коли почула легкий, дзвінкий сміх. Він лунав із-за напіввідчинених дверей. Богдана зупинилася на мить, хоча розуміла, що це її не стосується. Але щось у цьому звуці викликало тривожний, майже примарний неспокій.

Вона зазирнула досередини.

Миланка, ще зовсім юна, стояла біля столу, акуратно розставляючи фрукти. А Зорепад, молодший на два роки, сидів навпроти, спершись на стіл, і дивився на неї з тією безглуздою усмішкою, яку Богдана так ненавиділа.

— Ти смієшся з мене? — хлопець звів брови, грайливо, без звичної для нього серйозності.

— Та ні, пане баронете, — Миланка усміхнулася ще ширше. — Просто ви дуже дивно ріжете яблука.

— Це не я дивно ріжу, це ніж тупий, — він зробив надто різкий рух, і шматок яблука зісковзнув зі столу.

Миланка засміялася, прикривши рот долонею.

— Дозвольте, я допоможу, — вона плавно взяла ніж, її руки торкнулися його пальців, і це було так швидко, так незначно, що для більшості це не мало б значення.

Але не для Богдани.

Її горло стиснулося.

Її майбутній чоловік, її наречений, сидів і дивився на якусь покоївку з виразом, який вона ніколи не бачила на його обличчі. Занадто легким. Занадто… теплим.

Тоді вона вперше відчула це нестерпне, липке відчуття. Ні, це не була ревність. Це було обурення. Чому покоївка могла отримати від нього те, чого не отримувала вона – навіть якщо їй цього і не потрібно було? Чому Миланка могла усміхатися йому, а він міг дивитися на неї, наче вона важливіша за все в цьому проклятому світі?

Спогад розчинився, мов тінь.

Тепер її викрали. Її забрали в когось іншого. Можливо, навіть убили. Але чому Богдана не могла позбутися цього гіркого післясмаку? Чому їй так важливо було знати, що саме сталося з нею?

Її погляд став холодним, майже мертвим.

Можливо, тому що тепер я більше не знаю, хто справжня проблема – Зорепад, Миланка чи я сама.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍